Ми з чоловіком живемо разом десь 4 роки, але він постійно їздив на заробітки, тобто в середньому він місяць вдома – місяць там. Зараз вирішили переїхати в іншу країну і почати жити разом (у нас доньці 1,5 роки). Були проблеми і сварки, але все можна пережити.
Потім приїхала його мама, щоб допомогти купити нам будинок (грошей вистачить тільки на маленький і старенький, але нам дуже хотілося свій городик).
Але вона вибрала квартирку смт і почала гнути свою політику, що не треба нам будинок. Та й ми до того ж хотіли забрати до себе її дочка з онуками (яка з нею живе).
В смт, зрозуміло, нікого ми не заберемо. Після того, як я 100 раз попросила її розв’язати це з сином, вона закотила істерику зі скандалом. Я її вмовила повернутися, адже завжди її цінувала і поважала. Коли ввечері чоловік повернувся – нічого йому не сказала.
Рано вранці вона поїхала. Мені потім подзвонили всі з її родини, щоб відчитати і дорікнути в тому, що я безсердечна, але я так і не зрозуміла через що весь сир-бор (ніхто на це не відповів прямо).
Чоловік теж на мене накричав, що я не змогла нормально домовитися про все з його мамою. Але дитині треба робити було щеплення і я, посварившись з чоловіком і в глибині душі дуже на нього образившись, продовжила робити вигляд, що все нормально.
Ми зняли невелику квартирку і все стало просто ідеально, півтора місяці жили без єдиної сварки. І ось одного разу, коли я якраз готувала шашлик на сковорідці, який він дуже давно хотів, тому що вирішила зробити йому приємне, чоловік прийшов і почав кричати, мовляв, збирайся, поїдемо зараз (хоча збиралися їхати вранці).
Я йому сказала, що я ще не все приготувала, а він почав кричати, що не зрозуміло, навіщо його смажу.
В результаті перегризлись і заспокоїлися, сіли вечеряти.
Я попросила його подати булку, а рукою показувала на батон. Він округлив очі і почав кричати, роблячи з мене дуру, мовляв, я не знаю, чого хочу. Мене це дуже образило. Ще накричав, що я сміття за день не змогла викинути.
Я одяглася і пішла, а він, подаючи мені пакети, сказав «ми без тебе тут прекрасно впораємося». І мав на увазі він не 2 хвилини, а взагалі. Це зрозуміло було з контексту. Не пам’ятаю точно, що він до того говорив.
Зовсім не хотілося додому повертатися, шкода, що нема до кого піти, ні з ким поговорити. А він хоче завтра заїхати до всіх родичів, які мене ненавидять. І якщо відмовлюся, знову у нього буде істерика. Вчора він зі своєю мамою говорив, може, це вона йому щось сказала про мене і налаштувала проти.
Дякую вам за такий корисний сайт, написала ось – і трохи легше стало. Може, дурості все і з ранку він, як завжди, буде робити вигляд, що нічого не сталося. А я, проковтнувши свою гордість, теж не зможу сваритися з ним і з’ясовувати відносини. А може, досить терпіти і просто розлучитися? Я з тих жінок, яким насправді все одно, є чоловік поряд чи ні – я і сама все зможу.
