Маргарита того дня повернулася додому раніше, ніж зазвичай, і з нетерпінням чекала на тихий вечір. У новому офісі ще не встигли увійти у звичний ритм, тож, коли близько четвертої стало зрозуміло, що залишатися просто заради присутності немає сенсу, вона вирішила їхати.
Дорогою заскочила до магазину: купила солодкої черешні, улюбленої Антона, пачку кави і сиру для гарячих бутербродів. Планувала швидко приготувати вечерю, розібрати білизну із сушарки та нарешті подивитися фільм, який вони відкладали вже цілий тиждень.
Пакет з продуктами Маргарита ще не встигла поставити на кухонний стіл, коли почувся дзвінок у двері. На порозі стояла Тетяна Леонідівна.
Маргарита одразу здивувалася. Свекруха ніколи не навідувалася без попередження. Вона могла зателефонувати за кілька днів, потім зранку уточнити плани, а за годину до приїзду ще раз сповістити, що вже виїхала. Але ще більше Маргариту вразила молода жінка поруч із нею.
На вигляд їй було років двадцять сім, може, двадцять вісім. Світле волосся зібране в низький хвіст, легка курточка, кросівки, а біля ноги — велика дорожня сумка. Жінка тримала долонею помітно округлий живіт.
— Доброго дня, — промовила Маргарита, відчуваючи, як у грудях щось неприємно стискається.
Дівчина ледь помітно кивнула. Тетяна Леонідівна навіть не відповіла на привітання.
— Проходьмо, Маргарито. Треба серйозно поговорити. Справа Антона стосується, — заявила свекруха, не відводячи погляду.
Маргарита подивилася спочатку на сумку, потім на вагітний живіт незнайомки. Щось всередині відчутно похолоділо. Вона мовчки відступила вбік, відчиняючи прохід.
Дівчина першою зняла кросівки і обережно поставила їх до стіни. Свекруха роззулася слідом, поводячись так, ніби завітала на звичайний сімейний обід.
— Чаю будете? — запитала Маргарита скоріше автоматично, намагаючись опанувати себе.
— Згодом, — відрізала Тетяна Леонідівна. — Зараз не до чаю.
Дівчину звали Валерія. Сама вона майже не говорила, сіла на краєчок стільця на кухні, поклала руки на коліна і весь час дивилася у бік вікна. Говорила здебільшого свекруха.
І говорила таким тоном, наче Маргариті збиралися повідомити неприємну, але цілком буденну новину — наприклад, що у ванній знову треба міняти змішувач.
— Антон сам мав тобі це сказати, — почала Тетяна Леонідівна. — Я йому ще місяць тому казала: досить тягнути. Тільки він усе відкладав.
Маргарита стояла біля кухонної стільниці, напружено вслухаючись у кожне слово.
— Що ж він мав мені сказати? — голос її ледь помітно тремтів.
Тетяна Леонідівна пильно подивилася на Валерію, а та опустила очі.
— У них… стосунки.
Кілька секунд Маргарита просто чекала продовження, її мозок чомусь відмовлявся одразу скласти ці слова в логічне речення.
— Та які ж, мамо, стосунки? — її голос, здавалося, вже не належав їй.
— Найзвичайнісінькі, — роздратовано буркнула свекруха. — Досить мені все це розжовувати. Валерія від Антона чекає дитину.
Маргарита повільно поставила пакет із черешнею на стіл. Потім дістала стілець і сіла, відчуваючи, як ноги підкошуються. Першою думкою чомусь було не про зраду. Вона подумала: «Так ось чому він останні місяці постійно затримувався».
Потім згадалися раптові суботні поїздки «по роботі», звичка перевертати телефон екраном донизу і історія про колегу, якого Антон нібито кілька разів після роботи возив додому, бо тому було «по дорозі».
Дивно, але до цього моменту Маргарита дійсно нічого не підозрювала. Антон не став ані холоднішим, ані дратівливішим. Вдома вони разом вечеряли, обговорювали відпустку, обирали нову шафу в спальню. За три дні до цього він ще надсилав їй фотографії готелів.
Маргарита знову подивилася на Валерію.
— Який термін? — запитала вона майже пошепки.
Та нарешті підняла очі.
— Шостий місяць.
Шостий. Маргарита швидко підрахувала. Виходило, коли Антон переконував її купити квитки на свята, Валерія вже чекала дитину. Коли вони обирали подарунок батькам Маргарити на річницю — теж. Коли Антон казав, що наступного року можна подумати про дитину — також.
— Зрозуміло, — промовила Маргарита, відчуваючи дивний спокій, що з’явився замість паніки.
Тетяна Леонідівна, здається, очікувала зовсім іншої реакції. Напевно, сліз, звинувачень або хоча б підвищеного голосу. Але Маргариті поки не хотілося ані кричати, ані плакати.
У голові з’явилося дивне умиротворення, при якому особливо добре помічаєш дрібні деталі: маленьку подряпину на столі, розпущений шнурок на кросівці Валерії, пляму від води біля раковини.
— А це що за валіза? — кивнула вона на дорожню торбу біля ніг Валерії.
Валерія помітно напружилася. Свекруха відповіла за неї:
— Валерія зараз у скрутному становищі з житлом.
Маргарита знову подивилася на дорожню сумку. На мить промайнула думка, що дівчина приїхала забрати якісь речі Антона. Може, він заздалегідь їх склав і попросив матір допомогти.
Але Тетяна Леонідівна раптом підвелася. Вона пройшла з кухні в коридор, потім зазирнула у велику кімнату.
— Тут вистачить місця, — проголосила свекруха, озираючись.
Маргарита повільно повернулася до неї.
— Для кого? І для чого? — запитала вона, відчуваючи, як на обличчя накочується хвиля жару.
Свекруха подивилася на неї так, ніби відповідь була очевидною, а питання — безглуздим.
— Валерія чекає дитину, Маргарито. А це означає, що тобі доведеться звільнити квартиру. Їй потрібен спокій.
Ось тепер Маргарита дійсно кілька секунд мовчала. Не тому, що не знала, що відповісти. Просто в голові раптом пролунало таке нахабство, що вона ледь стримувала крик.
Маргарита ще намагалася усвідомити, чи не причулося їй. Вона кліпнула, дивлячись на свекруху.
— Хто саме має звільнити квартиру? Я?
— Ну, не Валерія ж, — відмахнулася Тетяна Леонідівна, немов це було найочевидніше у світі.
Валерія тим часом сиділа на кухні, помітно знітившись. Вона тихо, майже шепотом, промовила:
— Тетяно Леонідівно, можливо, не варто так одразу?
— А як тоді? — знову перебила свекруха. — Все одно доведеться з цим розбиратися, рано чи пізно.
Маргарита пильніше подивилася на неї. За роки шлюбу вона звикла до того, що Антонова мама любила повчати, як краще смажити котлети, де вигідніше купити рушники чи коли настав час міняти машину.
Але такого зухвалого розпорядження її власним життям Тетяна Леонідівна собі ще не дозволяла.
— Гаразд, — спокійно відповіла Маргарита. — Тоді розкажіть, який саме план ви вже розробили.
Свекруха, схоже, зраділа, що розмова нарешті перейшла в «конструктивне» русло.
— Нічого складного. Ти поки поживеш у подруги, чи, можливо, орендуєш собі щось невелике. Зараз таких «студій» скільки завгодно. Антон залишається тут із Валерією, а вже після народження дитини ви остаточно вирішите всі питання.
— Ми? — здивовано уточнила Маргарита.
— Ну, я маю на увазі, вони розберуться. А ти теж зможеш спокійно влаштувати своє життя. Адже ви з Антоном дітей не народили, і вас, по суті, нічого особливого не пов’язує.
Маргарита відчула, як кров знову прилила до обличчя, але голос її залишався на диво рівним.
— Чому саме я маю шукати інше житло?
Свекруха навіть трохи здивувалася такому питанню.
— Тому що Валерія вагітна.
— Я бачу.
— Тоді в чому проблема? Тобі тридцять чотири роки, маєш гарну роботу. Ти ж доросла, здорова жінка. Орендувала собі квартиру та й живи. А їй за кілька місяців народжувати.
Маргарита перевела погляд на Валерію.
— Ви знали, що Антон одружений?
Дівчина помовчала.
— Знала.
Ця чесна відповідь прозвучала майже несподівано.
— З самого початку?
— Ні. Спочатку він сказав, що ви вже «фактично не разом».
Маргарита коротко, гірко посміхнулася. Антон дуже любив такі зручні формулювання. Коли не хотів їхати до її батьків, казав, що у них «зараз непростий період на роботі».
Коли забував щось зробити, виявлялося, що вони «по-різному зрозуміли домовленість». А тепер виявилося, що існує ще один чудовий вислів: «фактично не разом».
— А потім? — запитала Маргарита.
— Потім я дізналася, що ви живете разом.
— І це вас не зупинило?
Валерія стиснула пальці.
— Ні.
Маргарита кивнула. Принаймні, тут ніхто не вдавав невинну жертву.
Тетяна Леонідівна незадоволено втрутилася.
— Зараз немає сенсу з’ясовувати, хто що знав. Дитина вже є. Треба думати про малюка.
— Дитина справді є, — погодилася Маргарита. — Тільки яким чином вона впливає на моє місце проживання?
— Ох, знову починається! — свекруха сплеснула руками. — Маргарито, не можна ж бути настільки егоїстичною!
Слово «егоїстична» несподівано розвеселило Маргариту. Вона навіть посміхнулася. Тетяна Леонідівна сприйняла це як відверту насмішку.
— Ось саме тому Антон і боявся тобі казати.
— Він боявся сказати, тому що пів року спав з іншою жінкою, — голос Маргарити залишався спокійним.
— Не треба так висловлюватися!
— А як це краще назвати?
Свекруха підібгала губи. Маргарита підвелася.
— Гаразд. Є ще щось, що ви мені вирішили сьогодні повідомити?
Тетяна Леонідівна подивилася на годинник.
— Валерія переїде за два тижні.
Ось тут Маргарита знову розвернулася до них.
— Вже і дата є?
— У неї господиня вирішила договір не продовжувати, вже знайшла наступних мешканців. Антон сказав, що все вирішить.
Маргарита повільно перевела погляд на Валерію.
— За два тижні?
— Так, — дівчина відповіла вже впевненіше.
Схоже, це питання вони справді вважали вирішеним.
— Дуже добре, — сказала Маргарита. — Тепер мені все зрозуміло.
Свекруха помітно розслабилася.
— От і чудово. Я знала, що ти розумна жінка.
— Ви мене неправильно зрозуміли, Тетяно Леонідівно.
Свекруха насупилась. Маргарита відчинила вхідні двері.
— На сьогодні розмову закінчено. Далі я буду розмовляти з Антоном.
Тетяна Леонідівна обурилася, але Маргарита вже принесла з кухні сумку Валерії і поставила біля порога. Їм довелося піти. За десять хвилин квартира знову стала тихою. Маргарита сіла на диван і довго дивилася на вимкнений телевізор.
І тільки тоді вперше відчула справжню, пекучу злість. Не стільки через Валерію, і навіть не через свекруху. А через те, наскільки далеко Антон встиг усе продумати за її спиною.
В їхньому житті, виявляється, вже існував детальний план, згідно з яким Маргарита мала просто зібрати свої речі, знайти собі маленьку квартиру і зникнути, аби чоловікові було зручно оселити тут вагітну коханку. Причому сам Антон навіть не вважав за потрібне повідомити дружину, що цей план взагалі існує.
Антон повернувся близько пів на восьму. Відчинив двері своїм ключем, поставив рюкзак у передпокої і одразу по обличчю Маргарити зрозумів, що сталося.
— Мама була?
Маргарита сиділа за кухонним столом. Перед нею стояла чашка вже давно охололої кави.
— Була.
Антон видихнув.
— Я хотів сам поговорити, Рито.
— Коли?
— Рито, ну давай нормально.
— Я цілком нормально питаю. Коли ти збирався зі мною говорити?
Антон сів навпроти. Він виглядав не винним, а скоріше виснаженим. І це чомусь ще більше розлютило Маргариту.
— Ситуація складна.
— У кого саме?
— У всіх.
— У тебе ж усе просто чудово, Антоне! Дружина, тобто я, оплачує тобі майже безкоштовну квартиру, коханка носить твою дитину, а мама організовує переїзд. Залишилося лише з’ясувати, хто ж тепер ходитиме за тебе на роботу.
Антон нахмурився і відповів дратівливо:
— Припини ці глузування.
Маргарита кинула на нього гострий погляд.
— А ти сказав своїй матері, що це ти винайняв цю квартиру?
Він не відповів одразу. Цього мовчання виявилося достатньо, щоб усе стало зрозуміло.
— Ти сказав їй? — наполягала Маргарита.
— Я не говорив прямо, що винайняв її сам, — ухилився Антон.
— А що ти їй казав? — не здавалася Маргарита.
— Що ми живемо тут, і я особисто сплачую оренду.
— Усю суму? — уточнила вона, відчуваючи, як у грудях закипає лють.
Антон відвів погляд.
У пам’яті Маргарити раптом ожили десятки невинних, здавалося б, розмов за останні роки. Вона пригадала, як якось Тетяна Леонідівна за столом хвалила сина: «Молодець, Антоне, таку квартиру утримувати — непросто».
Тоді Маргарита щиро вірила, що свекруха має на увазі їхні спільні сімейні витрати. Тепер усе стало на свої місця, мозаїка склалася у моторошну картину.
— Тобто твоя мати свято вірить, що ти щомісяця сплачуєш майже 45 000 гривень за житло?
— Яка тепер різниця, що вона собі думає? — невдоволено буркнув Антон.
— Дуже велика! — вигукнула Маргарита. — Тому що сьогодні вона прийшла сюди виселяти мене з квартири, яку, на секундочку, оплачує моя компанія!
Антон розгублено потер обличчя долонею.
— Я розумію, що зараз усе виглядає не найкращим чином.
— Ні, — заперечила Маргарита. — Ти взагалі нічого ще не розумієш.
Вона швидко розблокувала телефон і відкрила банківський додаток.
— Оренда цієї квартири коштує 45 000 гривень на місяць. Моя компанія компенсує мені 35 000. Залишок — 10 000 гривень — ми ділили навпіл. Ти, Антоне, сплачував 5 000.
— Я це знаю, — глухо сказав він.
— Добре, що хоч ти про це знаєш, — гірко кинула Маргарита.
Він роздратовано відкинувся на спинку стільця.
— То що ти хочеш почути від мене зараз?
Маргарита на мить замислилася. Ще вчора вранці вона б одразу відповіла. Можливо, хотіла б почути, що він просто помилився, що злякався, що не знає, як усе виправити. Але зараз усе це було вже неважливо. Вона більше не хотіла нічого такого.
— Правду, — тихо вимовила Маргарита.
Антон довго мовчав. Його погляд блукав по стінах, по підлозі, тільки не на Маргариті.
Зрештою, він все ж вичавив із себе:
— Мені дуже подобалося, як мама вважала, що я чудово заробляю.
— Ти й так непогано заробляєш, — зауважила вона.
— Не настільки, як вона думала.
— І тому ти вирішив приписати собі мою компенсацію? — її голос звучав холодно і твердо.
— Та ні, не приписав… Просто не входив у дрібні деталі.
Маргарита подивилася на нього майже з цікавістю. Наскільки легко людина може перетворити неприємну правду на щось незначне, варто лише підібрати правильні слова. Не «збрехав», а «не пояснив деталей».
Не «зраджував пів року», а «ситуація складна». Не «збирався вигнати дружину», а «треба щось вирішувати». Ця здатність до самообману була майже жахливою.
— Гаразд, — сказала Маргарита. — А що ти розповідав Валерії?
— Що квартира обходиться недорого.
— Для кого недорого? — запитала вона, але відповіді не отримала.
— Антоне.
— Я сказав, що маю вигідні умови оренди, — нарешті вимовив він.
Маргарита заплющила очі, відчуваючи, як голова паморочиться від абсурдності ситуації.
— О Господи…
— Рито, зараз уже немає сенсу в усьому розбиратися, — спробував він зупинити її.
— Ні, навпаки, — відрізала Маргарита. — Зараз мені дуже цікаво.
— Я ж думав, ми зможемо все владнати спокійно.
— Спокійно — це коли ти приводиш вагі.тну коханку в нашу квартиру, а я тихенько переїжджаю до подруги? — у її голосі бриніла небезпечна іронія.
— Я не приводив її сьогодні сюди.
— Ти просто свою маму привів замість себе.
— Я її не просив приїжджати.
У це Маргарита майже повірила. Тетяна Леонідівна цілком могла вирішити, що син надто нерішуче влаштовує своє життя, і взяти все у свої руки. Але суті це не змінювало.
— Добре. Що ж ти пропонуєш? — запитала Маргарита, готуючись до чергового маніпулятивного перла.
Антон помітно пожвавився. Схоже, до цієї частини розмови він готувався найретельніше.
— Давай без поспішних рішень. Ти могла б тимчасово винайняти щось інше. На кілька місяців. — Він дивився на неї вичікувально, ніби це була найлогічніша пропозиція у світі.
Маргарита мовчала, лише уважно розглядаючи його.
— А я залишуся тут із Валерією. А потім уже подивимося.
— І яким чином ти збираєшся оплачувати цю квартиру? — запитала вона, не відводячи погляду.
— Ну, так само, як і раніше.
— Як? — уточнила Маргарита, її голос став зовсім байдужим, майже відчуженим.
Антон завагався на мить.
— Ти поки продовжуватимеш оформлювати компенсацію.
Маргарита не одразу зрозуміла, що він сказав.
— Що?
— Ну, компанія ж все одно платить.
— Мені.
— Формально тобі.
Маргарита застигла, мов громом вражена. Антон, навпаки, заговорив швидше, ніби багато разів заздалегідь прокручував цей діалог у голові.
— Ти винаймеш собі недорогу іншу квартиру. Тут договір поки що залишиться на тобі. Компанія переказуватиме компенсацію, як і раніше, а я додаватиму свої 5 000 гривень. Через кілька місяців ми вже все вирішимо.
— Ти пропонуєш мені подавати документи роботодавцю на квартиру, в якій я не живу? — Маргарита не вірила власним вухам.
— Ну, вони ж не перевіряють, — безтурботно відповів він.
— Звідки ти це знаєш?
— Та хто ж буде перевіряти? — розвів руками Антон.
Маргарита дивилася на чоловіка і раптом відчула, як останні крихти розгубленості розчиняються, поступаючись місцем крижаній ясності. Ось тепер усе стало гранично просто і зрозуміло.
Він не просто зрадив. Не просто завів дитину. Антон справді розраховував, що вона продовжить фінансувати його нову сім’ю. Більше того, він вважав це абсолютно розумною і слушною пропозицією.
— А якщо все ж таки перевірять? — запитала Маргарита.
— Не перевірять, — упевнено заявив він.
— А якщо власник квартири розповість?
— Навіщо йому це робити? — здивовано вигнув брову Антон.
Маргарита повільно підвелася.
— Усе. На сьогодні досить.
— Рито… — почав було Антон.
— Ні.
Вона спокійно пройшла до спальні й зачинила за собою двері.
Антон ще кілька хвилин походжав коридором, а потім увімкнув телевізор, ніби нічого надзвичайного не сталося.
Вранці Маргарита прокинулася ще до будильника. Антон мирно спав на дивані. Вона тихо заварила собі кави, зібралася на роботу і вже з машини зателефонувала власнику квартири.
Сергій Вікторович відповів одразу. За три роки їхньої співпраці жодних серйозних проблем не виникало. Маргарита завжди вчасно платила, квартира була доглянутою, а дрібні несправності вирішувалися без жодних суперечок. До кінця оплаченого місяця залишалося трохи більше тридцяти днів.
— Сергію Вікторовичу, доброго ранку. Я хотіла попередити, що наприкінці оплаченого місяця я звільняю квартиру.
— Щось трапилося? — діловито поцікавився він.
— Сімейні обставини, — коротко відповіла Маргарита, не вдаючись у деталі.
Він не став розпитувати.
— Добре. За договором, попередження має бути за тридцять днів, ви якраз вкладаєтеся у термін.
— Я чудово розумію, — підтвердила Маргарита, хоча всередині давно вже нічого не розуміла.
Власник квартири, Сергій Вікторович, зауважив, що якщо Антон планує й далі тут жити, то переоформити договір на нього — не проблема. Маргарита ледь стримала посмішку.
— Це вже вам варто обговорювати з ним, — коротко відповіла вона, відчуваючи дивовижне полегшення.
Одразу після розмови з власником, вона написала повідомлення до відділу кадрів своєї компанії. Виявилося, що і тут усе вирішувалося напрочуд просто. Компанія була готова перенести компенсацію на нове житло, за умови, що Маргарита надасть новий договір оренди та підтвердження оплати.
На обідній перерві Маргарита вже переглядала оголошення про оренду. Раніше вона майже не замислювалася про переїзд. Їхня теперішня квартира була справді чудова: три кімнати, простора кухня, пристойний будинок і хороші сусіди.
Але офіс нещодавно змінив розташування, і тепер дорога в один бік займала майже годину. Вона раптом усвідомила, що не зобов’язана зберігати звичний спосіб життя лише тому, що Антону так зручно.
За три дні Маргарита вже оглядала невелику двокімнатну квартиру. Вона була всього за двадцять хвилин пішки від її роботи. Будинок — новіший, кухня, звісно, менша, зате вікна виходили у затишний двір, а поруч був парк. Вартість оренди становила сімдесят вісім тисяч гривень. Ця сума повністю вкладалася у корпоративний ліміт. Довго не роздумуючи, Маргарита підписала договір.
Того ж вечора вона поклала копію нового договору на кухонний стіл. Антон, повернувшись додому, прочитав першу сторінку.
— Що це таке? — запитав він.
— Новий договір оренди, — спокійно відповіла Маргарита.
— Ти вже знайшла іншу квартиру?
— Так.
Він підвів очі, дивлячись на неї з подивом.
— А як щодо цієї?
— Цю я звільняю наприкінці місяця.
— Ти що, не могла спочатку зі мною порадитись? — його голос став різкішим.
Маргарита навіть здивувалася його запитанню.
— Ми ж говорили про це.
— Я ж пропонував зовсім інший варіант!
— Він мені не підходить, — констатувала вона.
Антон почав нервово ходити по кухні, його обличчя наливалося червоним.
— Валерія має переїхати приблизно за десять днів.
— Тоді тобі краще якнайшвидше домовитися із Сергієм Вікторовичем, — Маргарита відчувала, як її голос звучить напрочуд холодно і відсторонено.
— Ти уявляєш, скільки він з мене попросить?
— Місячна оренда буде 45 000 грн, — відповіла вона, не змінюючи тону.
— Плюс депозит!
— Ймовірно, так.
— У мене немає зараз таких грошей, — роздратовано кинув Антон.
Маргарита акуратно склала всі документи в теку.
— Позич у мами, — порадила вона, дивлячись йому прямо у вічі.
Антон різко повернувся до неї.
— Дуже смішно.
— Я зовсім не жартую.
Наступного дня зателефонувала Тетяна Леонідівна. Її голос був зовсім не схожий на той владний тон, з яким вона приходила виселяти Маргариту.
— Ти справді розриваєш договір оренди? — прозвучало у слухавці.
— Так, — підтвердила Маргарита.
— Навіщо?
— Бо переїжджаю.
— Але ж Антон залишається!
— Це його рішення.
— Господар вимагає з нього 45 000 грн одразу за перший місяць і ще таку ж суму як заставу. Тобто майже 90 000 грн! — голос свекрухи тремтів.
— Так, це перший місяць і депозит.
— Ти це знала?
— Звісно.
У слухавці запала довга пауза.
— Антон розповідав, що житло нам обходиться набагато дешевше, — зрештою, вимовила Тетяна Леонідівна.
Маргарита подивилася на екран свого ноутбука, де якраз дописувала робочий звіт. Вона зовсім не хотіла знову витрачати на цю історію пів дня свого життя.
— Йому вона й обходилася дешевше. Тому що 35 000 грн компенсувала моя компанія.
— Яка компанія?
— Та, де я працюю.
Ще одна пауза, ще довша за попередню.
— І скільки ж Антон платив? — врешті-решт, запитала свекруха.
— 5 000 грн.
Тетяна Леонідівна мовчала, наче оніміла. Маргарита майже фізично відчувала, як у голові свекрухи перераховуються останні кілька років їхнього сімейного життя.
— Але ж він казав…
— Знаю, — спокійно перебила Маргарита.
— Я була впевнена, що він майже повністю утримує квартиру!
— Тепер зможете уточнити це у нього, — відрізала Маргарита, попрощалася і вимкнула телефон.
Того ж вечора Антон повернувся додому дуже злий. Очевидно, розмова з матір’ю пройшла важко.
— Обов’язково було їй розповідати про ті 5 000 грн?
— Вона запитала.
— Це ж не обов’язково було мене так осоромлювати перед мамою!
Маргарита здивовано подивилася на нього.
— Тебе принизила сума, яку ти сам платив?
Антон нічого не відповів, лише стиснув щелепи.
З переїздом Валерії теж усе виявилося не так просто. Вона зателефонувала Маргариті сама. Маргарита навіть не одразу зрозуміла, чий це номер.
— Це Валерія, — почула вона.
— Слухаю, — коротко відповіла Маргарита.
Дівчина замовкла на мить.
— Я хотіла запитати про квартиру.
— Про яку?
— Ну, цю вашу.
— Вона не моя. Я її орендую.
— Антон сказав, що ви з’їжджаєте.
— Так.
— І він теж?
Маргарита сіла на край ліжка серед коробок.
— Не знаю. Власник готовий укласти з ним окремий договір.
— За 45 000 грн? — Валерія ледь вимовила цю суму.
— Так.
На іншому кінці дроту почулося важке зітхання.
— Він говорив, що платить 10 або 15 тисяч.
— От приблизно стільки й платив.
— А решту?
— Компенсація моєї роботи.
Валерія замовкла. Тепер її розгубленість була зовсім іншою — глибокою і гіркою.
— Я відкинула пропозицію знайомої, вона ж пропонувала мені зовсім непоганий варіант, — тихо промовила дівчина.
Маргарита не знала, що на це відповідати. Співчувати Валерії вона не збиралася, але й зловтіхи не відчувала.
— Чому ж відмовилися?
— Антон сказав, що немає сенсу платити майже 40 000 грн за оренду, якщо у нього є майже безкоштовна велика квартира.
Маргарита прикрила очі. Вона була вражена, наскільки ретельно Антон зумів створити два абсолютно паралельні світи. В одному він був успішним чоловіком, який орендує просторе житло майже за 45 000 грн.
В іншому — забезпеченим паном із практично безкоштовною квартирою. І чомусь ніде у цих світах не існувало Маргарити з її договором та корпоративною компенсацією.
— Отже, вам краще обговорити це з Антоном.
— Я розумію.
Перед тим, як вимкнути телефон, Валерія тихо сказала:
— Я не знала, що квартира взагалі оформлена на вас.
Маргарита відповіла:
— Тепер знаєте.
Більше вони не розмовляли.
Через кілька днів Валерія знайшла невелику однокімнатну квартиру недалеко від своєї роботи. Антон дізнався про це не від неї самої, а коли приїхав увечері з коробкою якихось речей і виявив, що плани докорінно змінилися. Після цього в домі Маргарити і Антона пролунав перший справді гучний скандал. Але вже не між ним і Маргаритою.
Дзвінкий голос Валерії знов лунав з балкона, де Антон майже годину розмовляв по телефону. Маргарита, яка сиділа у вітальні, мимоволі вловлювала уривки фраз, що долітали крізь зачинені двері.
— Я ж усе залагоджую! — гнівно говорив Антон. — Дай мені кілька днів, я все вирішу.
Потім пролунало вже тихіше, але не менш роздратовано: «Навіщо ти вплутуєш мою матір? Не треба зараз все перекручувати!»
Після тієї розмови Антон довго сидів на кухні, відмовляючись від будь-яких пояснень. Маргарита ж мовчки пакувала книги, складаючи їх у міцні картонні коробки, готуючись до переїзду.
— Валерія таки зняла квартиру, — нарешті прозвучало від нього. Голос був глухим, ніби вичавленим.
— Знаю, — спокійно відповіла Маргарита, не підводячи очей.
Антон різко обернувся, його обличчя скривилося від подиву.
— Звідки?
— Вона сама мені дзвонила.
— Навіщо? — ледь чутно прошепотів він.
— Хотіла дізнатися, скільки насправді коштує оренда цієї квартири.
Антон криво посміхнувся, без жодної радості в очах. — Чудово! Тепер у вас є спільна тема — обговорити, який я ідіот.
Маргарита лише мовчки продовжувала вкладати книги, перегортаючи сторінки свого старого життя.
— Я тебе ні з ким не обговорюю.
— Звісно.
— Мені й справді вже байдуже.
Остання фраза, мабуть, вдарила його найболючіше. До цього моменту Антон ще намагався щось доводити, сперечатися, дратуватися. Та тепер він раптом усвідомив: Маргарита справді відсторонилася від його проблем. Не заради покарання, не показово. Вона просто вийшла з гри.
Останній тиждень їхнє спільне життя нагадувало існування сусідів під одним дахом. Маргарита після роботи методично перевозила свої речі: спочатку одяг, потім книги, посуд, важливі документи. Антон, навпаки, збирався набагато повільніше, ніби відтягуючи неминуче.
Виявилося, він зовсім не уявляв, куди подіти велосипед, свій комп’ютерний стіл, улюблену кавоварку та кілька ящиків з інструментами. Власник квартири, Сергій Вікторович, хоч і погодився трохи зменшити суму застави, але все одно йшлося про майже 90 тисяч гривень.
Антон спробував оформити кредит, але потім передумав. Навіть якщо він знайшов би гроші на перший місяць та заставу, то далі йому щомісяця довелося б віддавати 45 000 гривень за оренду. Це було значно більше половини його зарплати, враховуючи, що тепер йому треба було дбати ще й про Валерію з дитиною.
Одного вечора до них завітала Тетяна Леонідівна. Цього разу без Валерії. Свекруха окинула поглядом коробки у коридорі й важко зітхнула.
— Антон поки що поживе в мене.
Маргарита лише кивнула на знак згоди.
Свекруха явно чекала на заперечення або хоча б якийсь коментар. Але Маргарита промовчала.
— Лише ненадовго, — додала Тетяна Леонідівна, ніби виправдовуючись.
— Це вже вам вирішувати між собою.
Тетяна Леонідівна пройшла до великої кімнати. Там стояли дві коробки з технікою Антона, його складаний велосипед та розібраний комп’ютерний стіл. Свекруха подивилася на все це із помітним занепокоєнням.
— А це все також до мене?
Антон, що саме вийшов зі спальні, роздратовано відповів:
— А куди?
— Ну, я думала, речі можна десь залишити…
— Де?
— Не знаю… У гаражі.
— Твій гараж забитий.
Тетяна Леонідівна нахмурилась. Здавалося, лише зараз до неї почало доходити, що фраза «син поживе в мене» означає не лише сина з однією сумкою. Це ще й гори одягу, вся техніка, велосипед, численні коробки, взуття й, звісно, людина, яка два дні на тиждень працює з дому.
— А комп’ютер обов’язково тягнути?
Антон пильно подивився на матір.
— Мамо, я ним користуюсь.
— Я просто питаю.
Маргарита тихенько пішла на кухню, аби не чути продовження цієї розмови. Їй вже було майже смішно.
Усього кілька тижнів тому Тетяна Леонідівна так впевнено пояснювала, наскільки легко дорослій здоровій жінці знайти собі інше житло. А тепер виявилося, що дорослому здоровому чоловіку зробити це чомусь набагато складніше.
В останній день місяця Маргарита приїхала забрати свої рештки. Квартира вже виглядала незвично порожньою. Антон сидів на підвіконні в спальні.
— Ти справді все вирішила? — запитав він, коли Маргарита застібала сумку.
— Так.
— Навіть поговорити не хочеш?
— Ми багато вже говорили.
— Я маю на увазі про нас.
Вона подивилася на нього. Колись їй дуже подобалося його обличчя, особливо коли Антон сміявся і мружився. Зараз перед нею сиділа та сама людина, але Маргарита тепер знала про нього значно більше.
— Що саме ти хочеш обговорити?
Антон помовчав кілька секунд, ніби зважуючи слова.
— Я все зруйнував.
— Так.
Напевно, він чекав іншої реакції. Маргарита не стала допомагати йому продовжувати.
— Я й подумати не міг, що все так станеться.
— А як ти думав?
Він нахмурився.
— Не знаю.
— Ні, ти чудово знав. Ти вигадав, де житиме Валерія. Вигадав, куди маю піти я. Вигадав, хто оплачуватиме квартиру. Навіть мамі все пояснив. Ти просто не припускав, що хтось відмовиться виконувати твій план.
Антон опустив голову. Це була правда. Він справді розраховував не на диво. Він розраховував на Маргариту. На її звичку вирішувати проблеми. На її зарплату. На корпоративну програму, що оплачувала житло.
На те, що вона не любила скандалів і завжди прагнула домовитися. І чомусь вирішив, що всі ці якості автоматично означають її готовність обслуговувати наслідки його рішень.
Маргарита взяла сумку.
— Ключі завтра передам Сергію Вікторовичу.
— Я вже домовився. Він забере їх ввечері.
— Гаразд.
— Рито…
Вона зупинилась у дверях.
— Що?
Антон кілька секунд мовчав, ніби дошукуючись слів.
— Пробач.
Маргарита кивнула. Не тому, що простила. А просто тому, що почула.
Через тиждень вона остаточно облаштувалася у новій квартирі. Робота тепер була зовсім поряд. Зранку можна було не вставати о пів на сьому, а ввечері Маргарита вперше за кілька років почала гуляти пішки через парк.
Коробки з речами поступово зникали, замість них з’явилися нові штори, невелика кавоварка та поличка у передпокої, яку вона зібрала сама, бо майстер переніс свій приїзд. З Антоном вони домовилися про одне: далі кожен живе своїм життям, а розлучення залишалося лише офіційно оформити. Антон ще деякий час жив у своєї матері.
Валерія, хоч і вагітна, не поспішала розділяти дах з Антоном після тієї гучної історії з квартирою. Вона досить чітко дала зрозуміти, що ще не готова до спільного життя. Тож Антон продовжував навідувати її, але жити вони поки що вирішили окремо.
Тим часом, життя Антона під одним дахом з матір’ю, як дуже швидко виявилося, влаштовувало далеко не всіх. Серед спільних знайомих поповзли чутки, що побутові дрібниці стали справжньою проблемою.
Тетяна Леонідівна, наприклад, постійно скаржилася своїй сестрі на пізні вечері сина. Їй не подобалося, що його нескінченні робочі дзвінки перетворювали вітальню на якийсь офіс, а його коробки із речами займали майже половину комори.
Антон же дратувався щоразу, коли мати без стуку заходила вранці до його кімнати. А ще більше його виводило з себе її вічне запитання: навіщо він знову замовляє доставку, якщо в холодильнику є свіжий борщ.
Маргарита не відала, що буде далі. Та й, чесно кажучи, вперше за довгий час їй було абсолютно байдуже. Вона більше не намагалася залишити Антона без квартири, не влаштовувала сцен власникові Сергію Вікторовичу.
Не переконувала Валерію відступити і не доводила Тетяні Леонідівні, хто був правий у тій ситуації. Маргарита просто перестала оплачувати чужий, ретельно продуманий план, який їй ніколи не належав.
Термін її договору оренди завершився, і вона його не поновлювала. Компенсація від компанії, що раніше йшла на квартиру, тепер переїхала разом з Маргаритою до її нового, спокійного життя.
І її власні речі, звісно ж, теж. А все інше – турботи про житло, витрати та відповідальність – залишилося Антону. Саме так, як він і хотів. Тільки тепер йому довелося виконувати всі свої обіцянки вже за власний кошт.
