Щастя воно для кожного своє, нехай і незрозуміле іноді іншим. Тому підтвердження наступна історія з життя, яку я давно хотіла розповісти, та все руки не доходили.
Після розлучення з чоловіком, моя приятелька жінка середніх літ Віка, довго не могла отямитися, вона то головою йшла в кар’єру, то багато плакала вдома на самоті. Чоловік проміняв її на коханку, яка молодша за неї саму на цілих п’ятнадцять років. І вона очікувала на дитину. У дорослої доньки давно своє життя.
Подруги Вікі сказали, що вона може їм дзвонити в будь-який час доби, якщо на душі буде глухо й пусто. Вони надавали їй гарну моральну підтримку.
Віка втомилася від всього. Один раз, зустрівши її на вулиці, я оцінила її просто як ніяка жінка. Хоча раніше вона була завжди яскравою і квітучою. Вона вимотала себе всю душевними стражданнями, вночі не спала, плакала.
Подруги не знали вже як їй допомогти, як Віка, після візиту до психолога взяла себе в руки і зібралася на відпочинок на тиждень-другий.
А з поїздки повернулася не одна, а з чоловіком. Багато правда крутили пальцем біля скроні, коли знайомилися з цією парою ближче. Обранцем тітки Вікі став Іван, красень чоловік, високий, статний, моложавий.
Позаздриш на перший погляд. Але не кожному захочеться такого щастя-зв’язати себе з інвалідом по слуху. Віка похвалилася всім знайомим, що у них любов з першого погляду. Що вони одне без одного просто жити не можуть ні хвилини. А цей недолік не перешкода особистому щастю.
Тільки ось дочка її цього щастя не рада, навіть на поріг не пускає, не приймаючи її обранця. Неприємно, але Віка не журиться, головне у неї тепер є він, сенс її життя. І нехай іншим її не зрозуміти, очі в неї світяться від щастя.
