Він думав, що не можна увійти двічі в ту саму воду, – і це правда. Але зустріти ту саму кохану жінку вдруге, через п’ятнадцять років, можна

– Ти кабачки куди посадиш? – Діловито поцікавився Микола Петрович у дружини.

– Та ось, поряд із гарбузами, – вказала рукою Тамара.

– Гарбузами, гарбузами, – передражнив чоловік, – на який вони тобі здалися, яка з них користь? – Наростуть казна скільки, тягай їх потім.

– Я нині інший сорт посаджу, маленькі та солодкі.

Микола Петрович ще щось сказав у відповідь, і почалася словесна суперечка. Збоку могло здатися – на порожньому місці суперечка. А, ні – відволікаючий маневр, ця суперечка. Це щоб відвернутися від невеселих думок.

П’ятнадцять років тому Тамара була молодша, і набагато жорсткіша. Завжди любила все нове, прискіпливо оглядала в крамниці кожну річ, навіть хлібину хліба огляне, чи немає вад яких на свіжоспеченому продукті.

А вже наречену для сина, яка «була у вжитку», зовсім не потерпить. Льошка у них хлопець просто диво: смаглявий, кароокий, стрункий, та в господарстві помічник не абиякий.

Ну, хіба могла вона дозволити Олені, яка вже до двадцяти двох років «з хвостом» була, сина, жодного разу не одруженого, віддати. Та й старша вона за нього – аж на два роки. Ну, куди це годиться молодому хлопцю по руках себе зв’язувати.

На бік дружини став і Микола, теж, як він вважав, бажав сину міцного сімейного життя з дівчиною, а не з бабою, у якої дитина.

Хто там перший здригнувся під тиском «мудрих» батьків, Льошка чи Лєнка, розібрати важко, але розлучилися вони.

А Льошка потім виїхав у обласний центр зі свого маленького містечка, і з’являвся рідко, поки не сповістив, що одружується.

Тамара з Миколою, задоволені, що відбили від Оленки сина, нову наречену схвалили: заміжня не була, дітей немає, професія вже є, батьки не розлучені, люди пристойні. Так Олексій одружився з Веронікою, і став жити самостійно.

І ось зараз сперечаються на городі Тамара та Микола, щоб відвернути себе від думок про розлучення. А думки в голову так і лізуть, не дають спокою, повертають на п’ятнадцять років тому, і змушують жалкувати, що втрутилися батьки у синове життя.

Першою не витримала Тамара: сіла на лавку і заплакала:
– І що ж він тепер один буде? Навіщо йому таке?

– Не реви, мати, життя звело – життя розвело.

– Це не життя, це ми розлучили їх тоді. А чим Олена погана була? Скільки живемо тут, жодного поганого слова про неї в нашому містечку не чула. А з чоловіком їй не пощастило: дісталася ж роботяща дівка такому ледарю.

– Ну, от і правильно, що вона його покинула, – сказав Микола Петрович.

Тамара припинила плакати, витерла очі, й запропонувала чоловікові:
– Ну, то може ми їх засватаємо? Льошу з Оленою?

– Як це засватаємо? У них уже діти дорослі, їм вчасно своїх дітей сватати, а ми з тобою, бабця та дід, куди поліземо зі своїм сватанням?

– Та не кип’ятись ти – засватаємо – не те, що ти подумав, а просто сходимо до Олени. Тортик купимо, а може я й сама пирогів напечу. Прийдемо по-сусідськи…

– Ну, ти скажеш: “по-сусідськи”, вона через три вулиці від нас живе.

– І гаразд, знайдемо привід. Мабуть, не прожене, чаєм пригостить, тут ми й поговоримо.

– Ага, в ноги впадемо, прощення просити станемо, що не дали Олексію одружитися тоді. Ні, так не піде, треба її запросити, коли Льошка приїде на вихідні.

– Ще чого надумав, вони ж дорослі, як ми їх зведемо в такому віці.

Тамара завмерла на порозі, побачивши Олену. І перше, що спало на думку – вклонитися в пояс. – Уклін тобі, Оленко, – сказала Тамара, стримуючи сльози.

Олена розгубилася:

– Та що ви, не треба. Краще проходьте за стіл. Навіщо ви стільки принесли? – Дивувалася Олена, наливаючи гостям чай, – і торт, і пироги, і фрукти.

– Ми від щирого серця, по-сусідськи можна сказати, а то живемо стільки років тут, а не знаємося. А ми ж з твоїми батьками знайомі були, Оленко, – Тамара злегка штовхнула ліктем чоловіка, що сидів поруч мовчки, з серйозним обличчям, наче на симпозіумі.

– Да-аа, знали, – поважно сказав Микола Петрович, підхопивши нитку розмови, – я з твоїм батьком, царство йому небесне, в автоколоні працював, добрий мужик був.

Подружжя замовкло, узявши по кухлю запропонованого чаю. Олена гостинно пригощала, явно бентежачись і гублячись у здогадах, навіщо ж завітали гості.

– Оленка, чого ходити навкруги, та довкола, відразу скажу: шкодуємо ми, що не склалося у вас тоді з Олексієм.

– Ми з батьком уперті були, тільки вам треба було ще впертішими бути, переломити нашу волю. Ти вже на нас не будь в образі.

– Та про що ви? – Збентежилася господиня, – Стільки років минуло, я і не згадую.

– А може й треба згадати, – натякнула Тамара, – Олексій з Веронікою розлучився, не зійдуться вони, у неї вже нове життя, ось так.

– Ну, а я тут до чого? – Здивувалася Олена.

– Обидва ви вільні тепер, якби вам щастя своє не прогаяти? – зітхнула Тамара.

– Та про що ви, Тамара Іванівно?

– Так про те саме, – голосно сказав Микола Петрович, – як то кажуть: у вас товар – у нас купець.

– Який товар, що ти мелеш? – Тамара знову штовхнула чоловіка ліктем.

– Ну, то ми навіщо сюди прийшли? – не розумів Микола.

– Ви що, сватаєте мене, чи що? – висловила свою здогадку Олена.

– Ну не те щоб сватаємо, – почала виправдовуватися Тамара, – до відома ставимо, що вільні ви тепер, та й ми не проти… та й взагалі, вибач ти нас…

– Яке вже тут проти, – тихо сказав Микола, – стільки років минуло.

– Мені навіть відповісти нічого, – зніяковівши, сказала Олена, – ви пригощайтеся, пийте чай.

– Розумію, не вчасно ми прийшли, може, у тебе і є хто, маєш право… пробач ти нас, – і вона піднялася з-за столу, а потім і Микола.

– Та посидьте ще, – запропонувала Олена.

Але Тамара почала збиратися, усвідомивши всю безглуздість свого становища.

– Ось тобі й сходили в гості, – бурчав Микола Петрович, – поставили віз попереду коня.

– Так, спізнилися ми зі своїми вибаченнями.

Вдома вони мовчки пішли на город, і також мовчки взялися за грядки…

– Я так розгубилася, що навіть не знайшлася, що відповісти, – сказала Олена Олексію, який лежав поряд, обійнявши її.

Невелика орендована квартира стала притулком розлученому Олексію, та місцем зустрічей з Оленою.

Ще місяць тому він і уявити не міг, що доля подарує йому зустріч, яка сколихне наново його почуття до цієї маленької жінки – такої теплої, милої, й такої рідної.

Йому здавалося, що він живе, як уві сні, в якому образ Олени був під забороною. І ця заборона розсипалася на дрібні уламки після розлучення з Веронікою, та після несподіваної зустрічі з Оленою.

Він думав, що не можна увійти двічі в ту саму воду, – і це правда. Але зустріти ту саму кохану жінку вдруге, через п’ятнадцять років, можна.

– Як тепер бути? – Знову запитала Олена. – Вони ж цілком серйозно прийшли мене сватати за тебе. Це було так несподівано, що я не змогла зізнатися. А тепер мені соромно, виходить, приховала.

– Не хвилюйся, моя хороша, разом скажемо, – відповів Олексій, поцілувавши жінку. Ти зі мною і це головне.

Потім підвівся на лікті, глянув у вічі Олені:
– А знаєш, може, ми ще молодими батьками станемо?

Олена пирснула, уткнувшись у подушку.

– А що? – продовжував чоловік. – Ми ще молоді, а ти так у мене взагалі дівчисько – смішне, кохане дівчисько.

Тамара і Микола Петрович уже два дні жили під враженням новини, що звалилася на їхні голови. – Виявляється, без нас порозумілися, – задумливо сказала дружина.

– От і правильно, що без нас, нічого нам свій ніс пхати, нехай живуть, як знають.

– А нам тепер що робити? – Розвела руками Тамара. – Буде у них вечір якийсь, а може весілля – готуватися нам, чи ні.

– Гарбузи садити, – ось що робити, – весело сказав Микола Петрович, взявши лопату, – гайда, мати, наша справа тепер – гарбузи.

– А й то правда, ходімо, Колю, на город, – погодилася дружина, – тепер, дякувати Богу, легше на душі стало…