Їхала в відпустку до бабці. Як сказати у відпустку, скоріше на каторгу. Кожне літо когось туди відправляли на допомогу бабусі.
Її я безмежно любила, але все її господарство, городи, свиней і корів терпіти не могла, рівно так само як і пити молоко чи їсти сало, бо ненавиділа їх.
Ось я розмістилася на своїй поличці і заснула. Коли вже прийшов час прокидатися я зрозуміла, що стала неприємність. Вкрали взуття в поїзді. Спала на верхній полиці, прокидаюся, на наступній станції виходити, а взуття немає. Обшукала весь вагон.
Люди іржуть, весело ж. Деякі підколювали, хтось дивився з осудом, дехто рахував мене навіженою, я плачу, мені ще на автобусі їхати додому, а я в шкарпетках, багато речей не брала, бо це ж село, для чого тут?
Допоміг один хлопець – дав свої в’єтнамки. І ось сиджу я на вокзалі в шльопанцях на 6 розмірів більше, заплакана. Люди косяться. І прикро, і сумно, і смішно.
Дякую йому. Але розговорилися, виявляється він з бабусиного села. Тепер у мене є ціль туди їхати, як мінімум тому, щоб потім віддати взуття.
А ще, він мені дуже сподобався. Тільки от шкода що це не буде тривати більше ніж 3 місяці літа, навіть якщо щось вийде. Чи варто щось починати, чи віддати тапки і забути?
Досі не можу схаменутися після приниження, яке влаштував мені власний чоловік. Як після такого дивитися…
Після заміжжя ми переїхали до рідного міста чоловіка. Винайняли однокімнатну квартиру. Мені подобалося наше життя,…
Коли мені було сім років, моєї мами не стало в лікарні, під час того, коли…
Я понад рік перебуваю у шлюбі. З батьками мого чоловіка я завжди була у чудових…
У дитинстві я мала чітке відчуття, що мене привели на світ тільки для того, щоб…
Ось вже двадцять три роки я одружена з людиною в якої дуже непростий характер. Сучасні…