Я не бачила сина і невістку більше 3 років. Весь цей час я важко працювала на заробітках в Італії.
Знаєте, підтирати цікаву точку тим, хто вже давно однією ногою на тому світі – не найкраще задоволення.
Приїхавши додому я першим ділом поїхала до дітей. В моїй квартирі жили квартиранти, тому діватися було нікуди, подалася до дітей. Єдиний син, надія і опора, він завжди розумів і підтримував мене.
Та і невістка хороша, чуйна, ніколи словом чи ділом не образила. А коли я приїхала, вона ледь в ноги не впала, ледь не розцілувала мене. Рада була, за стіл посадила, нагодувала з дороги.
А от внучці вже 6 років. Кмітлива така і весела мала. Я її в останнє бачила коли їй тільки но 3 рочки було.
Квартира в дітей трьохкімнатна, але в великому залі лягти немає де. Квартиранти доживали останні кілька днів, тому я не переживала особливо.
До дітей на кілька днів, потім до подруги, а там додому, в рідних стінах віку доживати.
Але я всього очікувала, єдине, чого не чекала, так це те, що внучка не схоче зі мною ділити свою квартиру. Подумати тільки, дитині 6 років, а вона мене ледь не вигнала щ своєї кімнати.
Син і невістка пояснювали їй все, а вона вперлася, ні в яку. Так мало того, стала мене називати Ніною, хоча завжди бабусею кликала.
Чесно кажучи я не розумію такого ставлення до себе. А внучка заявила, мовляв де 3 роки була, туди і їдь, нема чого зі своїм уставом в чужий монастир. Я от все думаю, чи могла дитина таке сказати, чи її налаштували, порадьте щось?
