Руда вовна на пелені спідниці не відлипала, скільки не струшуй. Тамара давно припинила пробувати.
Найда з’явилася у неї випадково. Сусід дядько Костя, який жив через три будинки, збирався радикально розв’язати питання з цуценятами від своєї Жучки.
Тамара з подружками дізналися, прибігли та розібрали всіх. Тамарі дісталося найдрібніше, руде, з рожевими цятками на носі. Цуценя помістилося в долоню і відразу заснуло, тицьнувшись мордою їй між пальцями.
Так і прижилось. Виросло трохи більше кішки, вуха висячі, хвіст бубликом, очі карі, з рудими розводами на світлі. Характер тварини м’який, майже котячий. Боялася всього у світі, кішок, гусей, гучних голосів, грози.
Коли гриміло, вона залазила під ліжко і лежала там тихо, тільки ніс стирчав назовні.
Сусідський півень ганяв її по двору, і Найда тікала, підібгавши хвіст. А потім скиглила на ґанку і не наважувалася спуститися, поки Тамара не виходила і не проганяла півника віником.
Тамара казала сусідкам:
– У мене не собака, а заєць!
Ті сміялися. Але Найда була віддана, куди Тамара, туди й вона. На городі лежала між грядками та стежила за господинею.
На кухні влаштовувалась під табуреткою, притулившись до ноги. Ночами спала біля ліжка, згорнувшись калачиком, а уві сні перебирала лапами, ніби кудись бігла.
Жили вони в гірському селі, де в кожному дворі пахло димом і гноєм, а вранці туман лягав на дахи, мов мокра ковдра. Тамара працювала у сусідньому місті в крамниці продавчинею. Добиратися до роботи можна було лише одним способом.
Автобус йшов із села о пів на сьому ранку, петляв бездоріжжям по серпантину над кручами й до восьмої довозив у місто.
Увечері той самий автобус привозив назад, – інших рейсів не було.
Щоранку Тамара вставала засвітло. Пічка ще не прогорала, підлога холодила босі ступні. Вона одягалася в напівтемряві, навпомацки застібала ґудзики на блузці та виходила на ґанок. Найда вже чекала на порозі, виляла хвостом і тицялася носом у коліна.
Тамара чухала їй за вухом і примовляла:
– Ну що, руда, чатуєш?
Найда проводжала господиню до хвіртки, дивилася вслід і поверталася на ґанок, де лягала, поклавши морду на лапи. Надвечір, коли автобус під’їжджав, Найда вже стояла біля хвіртки.
***
Того ранку все почалося, як завжди. Тамара підвелася, натягла спідницю, заплела косу. Випила чай, засунула в сумку контейнер із бутербродами. Зиркнула у вікно: туман. Густий, молочний, гори за ним тільки вгадувалися. Звичайна справа для їхніх місць.
Вона вийшла в сіни та потяглася до дверей. Найда стояла на порозі, але не так, як завжди, хвіст не виляв, ніс не тягнувся до колін.
Шерсть на загривку підійнялася дибки від вух до хвоста. Верхня губа задерлася, оголивши дрібні жовті зуби. З горла йшло низьке, злісне гарчання, від якого в животі Тамари стало порожньо і холодно.
Вона завмерла з витягнутою рукою.
– Найдо? Ти чого?
Собака загарчала голосніше. Шерсть ходила хвилями вздовж хребта. Очі, зазвичай м’які, карі, з рудими іскрами, зараз дивилися впритул, не мигаючи, і в них було щось чуже. Наче всередині цього маленького боягузливого створіння оселився хтось інший.
Тамара відсмикнула руку. Коліна здригнулися, вона позадкувала, спіткнулася об поріг і мало не сіла на підлогу.
Тамара крикнула:
– Тихо! Тихо, Найдо!
Собака не слухала. Вона зробила крок вперед, потім ще. Гарчання перейшло в короткий злий гавкіт. Найда кинулася до неї, вчепилася зубами в край спідниці та рвонула, тканина затріщала.
Тамара скрикнула, відсахнулася в будинок і зачинила двері. Притулилася спиною до одвірка, слухаючи власне дихання, часте, рване, з присвистом.
За дверима Найда скребла лапами по дереву і гарчала.
***
Кухня. Стіл. Чашка із залишками чаю. Все знайоме, але зараз кімната виглядала, як чужа, наче Тамара потрапила до неї вперше. Вона стояла і не могла поворухнутися.
Голова розуміла погано, думки плуталися, лізли одна на одну. Сказ? У собаки сказ? Але коли? Звідки? Найда ніколи не йшла далі хвіртки…
Тамара підійшла до вікна, що виходить на інший бік. Може, вибратися через нього, обійти хату та добігти до зупинки?
Вона вже потягла клямку, коли почула, що Найда оббігла будинок і тепер гарчала під цим вікном. Вартувала. Знала, що господиня спробує.
Надворі загудів двигун. Автобус.
Тамара кинулася до вікна. В тумані майнув жовтий бік автобуса. Простягла руку до вікна, ніби могла дістатись і зупинити. Гул ставав все тихішим і тихішим, а потім розчинився в тумані.
Поїхав…
***
Тамара стояла біля вікна і дивилася на порожню дорогу. У скронях стукало, руки тремтіли. Вона помітила це не відразу, а коли спробувала налити собі води, кухоль стрибав, вода хлюпала на стіл.
За дверима стало тихо. Ні гарчання, ні скреготу пазурів по дошках. Тамара почекала, потім прочинила двері на палець, потім на ширину долоні.
найда сиділа на ґанку і дивилася на неї знизу вгору. Хвіст тремтів, вуха були притиснуті, а очі знову карі, м’які, винні.
Вона тихенько заскиглила і поповзла до Тамари на животі, притискаючись до підлоги, як завжди робила, коли тягла зі столу шматок хліба.
Ніби нічого й не булоло.
Тамара відступила. Найда прослизнула в будинок, лягла біля її ніг і лизнула щиколотку.
І ось тут її накрила злість. Тамара схопила рушник зі столу, скрутила в джгут і жбурнула у стіну. Щоки горіли, долоні свербіли, хотілося щось розбити. Вона сіла на табурет, уперлася ліктями в коліна і промовила крізь зуби:
– Ти що наробила? Ти хоч розумієш, що ти наробила?
Найда притиснула вуха ще щільніше і заскиглила. Хвіст стукнув по підлозі один раз і завмер.
Тамара уявила, як завтра прийде у крамницю. Як стоятиме перед власником і пояснюватиме. Проспала? Ні. Автобус не прийшов? Прийшов. А що ж тоді? Собака не пустив?
Він подивиться так, як уміє, поверх окулярів, і скаже:
– Тамаро, ти при своєму розумі?
А сусідки? Нюра вже бачила у вікно, що Тамара не вийшла до автобуса. До обіду все село знатиме, що Тамарина собака розлютилася, бо у неї сказ. Качатимуть головами, цокатимуть язиками, сторонитимуться. Хтось скаже: «О-от, а я говорила!»
Вона підвелася, налила води, сіла назад. Відпила ковток, вода була крижана, з криниці, аж зуби ломило.
Вона подивилася на Найду і спитала вголос, хоча собака не могла відповісти:
– Може, ти хвора? Може, тебе до ветеринара звозити?
Найда поклала морду їй на черевик. Теплий ніс, мокрий, знайомий. Руда вовна, як мідний дріт, стовбирчилася на всі боки.
Тамара подивилася на неї, і в голові майнуло, може, кому віддати? Якщо собака почала кидатися, значить, з нею щось не так. Сьогодні спідницю порвала, а що завтра? У горло вчепиться?
Вона навіть почала прикидати, кому можна запропонувати. Але Найда лежала біля ніг, тепла, тиха, а дихала так рівно, що здавалося, що вона спить. Тільки кінчик хвоста трохи тремтів.
Минуло години зо дві. Тамара вимила підлогу, бо злість вимагала виходу, а бити посуд було шкода. Потім перештопали шкарпетки, які відкладала вже тиждень. Потім знову налила чаю і стала вигадувати, що скаже начальнику.
Найприкріше було ось що. Вона ніколи не спізнювалася, жодного разу за всі роки. Вставала в будь-яку погоду, мороз, дощ, у темряву.
А тепер через собаку, через маленьку боягузливу двірнягу, вона не прийшла взагалі. І хай би причина була серйозна.
А що тут? Собака загарчав. Смішно і соромно одночасно, нікому не розповіси так, щоб не виглядати божевільною.
За вікном розпогодилось. Туман розсіявся, відкрилися гори у зелених плямах лісу. Сонце вийшло пізніше, косо лягло смугою на кухонну підлогу.
Найда перемістилася в сонячну пляму і згорнулася клубком. Звичайний день. Тільки не для Тамари.
Вона репетирувала перед дзеркалом, як стояти перед власником з винним обличчям і при цьому не виглядати безглуздо, коли з вулиці долинув шум.
Не звичайний, не сільський. Не мукання корови і не гавкіт. Крики. Багато голосів одразу, усі голосні, усі переривають одне одного.
Тамара вийшла на ґанок.
Дорогою бігла сусідка Нюра, велика, в хустці, що збилася, червоні руки моталися в повітрі. За нею ще люди, хтось із далеких дворів. Нюра кричала щось, але слова розсипалися, і Тамара розібрала лише «автобус» та «упав».
– Нюро! Що сталося?
Нюра добігла до хвіртки, схопилася за стовпчик і видихнула, ковтаючи повітря.
– Автобус! – кричала вона. – Ранковий. На серпантині за другим поворотом. Управління втратив і з дороги прямо вниз.
Тамара стояла і не розуміла. Наче Нюра говорила чужою мовою.
– Який автобус? – Запитала вона, хоча різко все зрозуміла.
Автобус був один. Нюра махнула руками:
– Та наш, ранковий, о шостій тридцять який приходить! З гори прямо в урвище!
І Нюра продовжила:
– Хтось бачив, хтось побіг до телефону викликати допомогу, хтось уже поїхав на коні вниз, до місця. Але Тамара перестала чути.
Вона повільно повернула голову і глянула на Найду. Собака стояла на порозі. Маленька, руда, з висячими вухами і хвостом-бубликом. Дивилася на господарку без звуку, без руху. Просто стояла та дивилася.
У Тамари підігнулися ноги, вона сіла просто на сходинку ґанку. Ранковий автобус, шість тридцять, той серпантин у тумані, яким вона їздила щодня…
Вона повинна була в ньому їхати…
Якби не рвана спідниця і не гарчання. Якби не маленька руда дворняжка, яка боялася півнів, але цього ранку встала біля дверей і не пустила її назустріч страшному.
Нюра щось казала, та Тамара не слухала. Вона дивилася на рвану дірку, яку зробила Найда. Білі нитки стирчали в різні боки, і між ними, як завжди, виднілася руда шерсть. Прилипла, м’яка, тепла на дотик.
Найда підійшла, сіла поряд, притулилася теплим боком до ноги. Тамара опустила руку і поклала долоню їй на голову, пальці втопилися в рудій шерсті.
Вона хотіла щось сказати, рот відкрився, але жодного слова не вийшло. Тамара просто сиділа на ґанку, гладила собаку і мовчала. А Найда дихала рівно і спокійно, наче зробила все, що мала, і тепер із чистою совістю відпочивала.
Руда шерсть на пелені не відлипала. Тамара погладила її пальцем та залишила.
З цього часу минуло чимало часу, а Тамара все гадає, що це було? Не могла ж собака якимсь чином все це передчувати! Чи могла? Збіг? Чи що?
Як ви думаєте, є у собак така здатність, чи це збіг? Мені цікава ваша думка! Якщо є приклади, пишіть у коментарях, – прочитаю із задоволенням!
