Олена здивовано дивилася на Костю та не вірила своїм вухам.
– Костя, мені здається, ти не дочув. У нас незабаром з’явиться дитина.
– Ні, Олено, я тебе добре чую. Але уточню: дитина буде в тебе, не в нас. Мені діти ні до чого. Як і ти, до речі.
Олена схопила Костю за руку:
– Костю, що ти таке кажеш? Адже ти запевняв, що кохаєш мене, що ми одружимося і будемо щасливі разом!
Костя вирвав руку і посміхнувся:
– Наївна ти. Кому ти потрібна? Все це я говорив просто так, бо ти не погоджувалась, а я звик добиватися свого. Тож прощавай. Хочеш, дам грошей на вирішення твоєї проблеми?
Олена зрозуміла, що його слова не жарт. Костя, дивлячись на неї, додав:
– У тебе своя голова на плечах є, думай сама, що робитимеш далі. У мене своя дорога, у тебе своя. Одружитися з тобою? Адже ти сама розумієш, це неможливо.
Олена не сперечалася, мовчки вислухала його і пішла. Але вона не уявляла, куди тепер піти. З гуртожитку її давно попросили, навчання вона покинула, а житло винаймав Костя.
Раніше Олена ніколи не була безвідповідальною. Їй здавалося, що життя має йти за правилами. Тому й не зустрічалася ні з ким. Костя подарував їй казку, про яку вона навіть не мріяла.
Іноді внутрішній голос підказував, що не можна так довірятися безоглядно, але Олена його ігнорувала. Вона надто вірила Кості.
Повернувшись додому, швидко зібрала речі в одну сумку і вийшла надвір.
Тепер треба було знайти місце для ночівлі. Це виявилось складно, адже з подругами вона майже не спілкувалася. Вони здавались їй нецікавими, весь час щось доводили. Жаль, що не прислухалася до них. А тепер їй нема де ночувати.
“Ким я стала?” — подумала вона з тугою, присівши на лаву. Сльози лилися, і вона не помічала нічого довкола.
– Олена, ти чого тут сльози ллєш, скиглиш на весь район?
Олена підвела голову і припинила ридати, перед нею стояла Даша, староста гурту та сусідка по гуртожитку.
Даша завжди здавалася суворою і нудною, але Олена з нею ладнала.
– Я не … – Очі знову наповнилися сльозами, але Даша твердо сказала:
– Досить. Пішли зі мною. Це твої речі? – Даша підхопила сумку і пішла вперед, навіть не обертаючись, ніби не сумнівалася, що Олена піде за нею.
Крокуючи за нею, Олена помітила, що вони повертаються до гуртожитку.
– Може, мені не варто туди?
– Думаю, тобі нема куди більше піти. Ідемо, переночуєш, розкажеш усе – разом знайдемо рішення.
Даша уважно вислухала історію Олени та, важко зітхнувши, сказала:
– Не читатиму тобі лекції, ти й так усе розумієш. Які в тебе плани на дитину?
Олена подивилася на неї твердим поглядом:
– Поки що ніяких. Якщо нічого не вийде, повернуся до села і виховуватиму його там.
– Ясно. Саме на це я й чекала. Тобі треба шукати роботу з проживанням, можливо, як доглядальниця чи няня в якомусь великому будинку.
Олена зітхнула із сумнівом:
– Але хто мене візьме?
– Спочатку можеш нічого не говорити про своє положення, а розібратися вже по ходу справи, – запропонувала Даша.
Олена здивовано підняла брови:
– Це ти мені кажеш, Даша?
– Так, звичайно, я проти обману. Але зараз йдеться про дитину. Та й тобі потрібна підтримка, а ти й сама немов дитина тепер.
***
Вранці Олена прокинулася і помітила, що Даші вже нема. На тумбочці лежала записка з номером телефону і припискою:
“Вони заможні, хворий потребує допомоги”.
Коли Олена зателефонувала за цим номером, вона почула енергійний чоловічий голос. Він поставив кілька запитань, потім сказав:
– Якщо вас не лякає догляд за людиною, яка майже не рухається, приїжджайте, обговоримо на місці.
Коли Олена дісталася будинку, то побачила, що він був величезним і таким елегантним, аж перехоплювало подих. Охоронець провів її всередину, і Олена була вражена розкішною атмосферою.
За кілька хвилин з’явився господар будинку. Чоловік, на вигляд трохи за сорок, викотився в інвалідному візку.
– Доброго дня, я Михайло Юрійович. Як бачите, у мене діє лише одна рука та голова, а ноги зовсім нерухомі. Але не будемо про сумне. Сідайте.
Михайло Юрійович виявився людиною не тільки цікавою, а й розумною, до того ж відмінно знається на людях. Вже за пів години Олена, не втримавши сліз, розповіла йому свою історію.
Він уважно слухав, лише зрідка киваючи.
– Не беріть близько до серця, Олено. Як би жорстоко це не звучало, ви не перша, і на жаль, не остання у такій ситуації. Наївність у нашому світі вже рідкісна, але ще трапляється. Отже, так! Я пропоную вам роботу з випробувальним терміном на один місяць. Якщо вас і мене все влаштує, то залишитесь.
– А якщо ні?
– Ну, про це поки що рано говорити. Розберемося.
Олена слабо посміхнулася і швидко втерла сльози.
– Безперечно, я докладу всіх зусиль, щоб зробити все як треба!
Олена робила все від неї залежне. Вона готувала для Михайла Юрійовича корисні страви. Хоч він іноді й бурчав, їжа йому подобалася та приносила користь. Одного разу він поділився, що почуває себе краще, і нічні кошмари більше його не турбують. Це було справді цінно.
– Вас часто мучать кошмари? – якось запитала Олена.
– На жаль, так – відповів він сумно. – У тій аварії я сильно постраждав. Але проблема не лише у цьому. Там загинула моя дружина. Її останні крики я чую й досі.
Олена схрестила руки на грудях, висловлюючи співчуття.
– Вибачте мені. Я не хотіла примушувати вас згадувати.
– Нічого страшного, Олено, – відповів він. – Я про це завжди пам’ятаю. Все гаразд. Розкажи краще, як у тебе справи? Все гаразд?
Олена відповіла йому теплою усмішкою.
Михайло Юрійович, як міг, дбав про майбутню дитину Олени. Останнім часом багато часу проводили разом. Увечері пили чай у вітальні, обговорювали життя та дивилися фільми. В ці вечори Олені було так спокійно і затишно, наче вона вдома.
Вона знайшла в інтернеті спеціальні вправи та пробувала їх із Михайлом. Вона буквально стусанами змушувала його робити зарядку. Ліва рука у нього працювала нормально, а ось права була практично нерухомою.
Він дуже сильно покалічився у ДТП. Поки ще лежав у лікарні, у нього стався інсульт, і все разом призвело до того, що він вже довго перебуває в інвалідному візку. Олена зрозуміла, що він здався. Він не вірив в одужання та втомився намагатися знову ходити. Олена хотіла якось допомогти йому чи хоча б скрасити його самотність.
***
Минуло сім місяців. Все необхідне для малюка вже придбано завдяки турботі Михайла Юрійовича. Вони вирішили, що після лікарні вона повернеться до нього.
– Тут житимеш та продовжиш доглядати мене, – сказав Михайло, – Ну, якщо ще не набридло.
Того ранку Олена готувала сніданок для Михайла. Раптом він несподівано закричав:
– Олено! Подивися сюди!
Вона обернулася і застигла здивовано. Вперше з моменту їхнього знайомства Михайло зміг взяти ложку в праву руку і кілька разів піднести її до рота.
Олена заплескала в долоні від радості:
– Ух ти! Ми зробили це! Тепер треба працювати над тим, щоб ноги стали рухливими. Головне – не пропускати заняття!
Михайло кивав, з цікавістю спостерігаючи за рухом пальців та посміхаючись. Потім він згадав про кашу, і Олена з доброю строгістю нагадала:
– Вівсянка, сер. – Михайло посміхнувся і з’їв кашу з великим апетитом.
Увечері Михайло Юрійович постукав у двері її кімнати.
– Олено, мені якось незручно, але я мушу сказати. Завтра приїде мій племінник на кілька днів. Він відвідує мене, коли йому потрібні гроші. Я це розумію і не ображаюся. З родичів у мене тільки він лишився. У наш час молодь така, що думає лише про гроші. Тож він такий не один. Загалом, приготуй, будь ласка, щось смачне.
– Звісно, Михайле Юрійовичу. Скільки років вашому племіннику? Іноді діти бувають такими вибагливими.
– Нехай це стане сюрпризом, – сміючись, додав Михайло Юрійович. — Завтра самі все побачите та познайомитесь.
З самого ранку Олена метушилася на кухні. Вона наготувала купу всяких страв, які залишалося тільки подати до столу. Вона намагалася зробити щось, що сподобається і дорослим, і дітям.
Він так і не сказав скільки племіннику років, тому Олена хотіла бути готова до всього. Можливо, Михайло Юрійович задумав перевірити, як вона впорається. Гостей у нього до цього жодного разу не було. Вона помітила, що і він був схвильований, хоч і намагався показати байдужість до того, що відбувається.
Пролунав стукіт у двері. Михайло Юрійович сказав, що відкриє сам. Олена відійшла і повернулася до своєї кімнати.
З-за дверей вона чула шум голосів. Зрозуміло, що гість вже за столом. Минуло лише кілька хвилин і у двері зазирнув Михайло Юрійович.
– Олено, не ховайтеся тут. Приєднуйтесь до нас за столом. Мій племінник дуже хоче познайомитися з тими, хто так спокійно витримує мій жахливий характер.
– Та що ви, у вас чудовий характер, – засміялася Олена.
Вона вирішила вийти ненадовго, щоб подивитись, як усе на столі, а потім повернутися до своєї кімнати. Але коли вона увійшла до їдальні, то завмерла від шоку.
За столом сидів Костя – той самий, що був колись близький, а тепер став чужим. Олена вже зробила крок назад, але Михайло Юрійович міцно втримав її за руку.
– Стривай, Олено. – його очі горіли. – Ти хочеш сказати, що мій племінник – це той Костя?
– Вирішила до мене з цього боку підібратися? Навіть не сподівайся, що в нас щось вийде, – різко кинув Костя.
– Я не знала, що це твій дядько, Костю.
– Ти дістала мене! Дядько Мишко, женіть її, вона прилипла, як муха до меду.
Олена закрила обличчя руками та втекла до своєї кімнати, грюкнувши дверима. Там вона швидко почала збирати речі, але коли майже закінчила, дитина в животі почала ворушитися так сильно, що вона впала на ліжко, щоб знову заридати. У вітальні не вщухали голоси, але Олена була вже байдужа. Як тільки все стихне, вона піде.
Чи вона впала в забуття, чи загубилася в часі, але коли двері її кімнати відчинилися, на вулиці вже було темно.
Олена з переляком поглянула на Михайла Юрійовича, який спокійно дивився на неї, потім перевів погляд на її сумку.
– Куди ти зібралася? Чи можу я дізнатися?
– Як куди? Костя – ваш племінник. Я не можу залишатися тут. Я взагалі не знала, що ви рідня, – відповіла вона, намагаючись пояснити ситуацію.
– Олено, я тобі довіряю. Костя вже поїхав. Ми з ним серйозно поговорили. Пропоную наступний план: сьогодні ми всі напружені, тож краще тобі відпочити та поспати. Цієї ночі я подумаю над подальшими кроками. Хочу, щоб ти розуміла: твою дитину я вважаю своєю, і я не допущу, щоб її мати залишилася без підтримки.
Зранку, коли Олена прокинулася, Михайло Юрійович вже був на кухні. Видно було, що за ніч він так і не стулив очей. Однак Олена помітила ще щось: він впевнено тримав кухоль з кавою в правій руці.
– Олено, я все обдумав і маю пропозицію. Попри те, що я старший за тебе на двадцять років, я хочу, щоб ми одружилися. Це єдиний спосіб забезпечити вам з дитиною захист. Якщо буде зручніше, ми можемо жити як сусіди, а не як подружжя.
***
Минуло п’ять років…
– Тату, тату! – закричав хлопчик, поки Михайло милувався новими гойдалками. Він повернувся до сина.
– Що там сталося?
– Мама… Їй погано! – відповів син.
Михайло Юрійович негайно кинувся до хати. Вже два роки він впевнено стояв на ногах і цілий рік активно займався спортом, щоб залишатися у найкращій формі та уникнути хвороб. Він побачив Олену на дивані, її обличчя було блідим і наляканим.
– Олено, що сталося?
Олена просто розгублено посміхнулася.
П’ять років тому Михайло Юрійович також задумливо тер перенісся, коли дізнався, що вона чекає дитину від племінника. Тільки зараз батьком був він.
– Нам варто подумати про більш просторий будинок. Нашим дітям потрібно більше місця, – сказав він того дня й обійняв її. – Ти – найдивовижніша жінка на світі. Щодня поряд з тобою я стаю все щасливішим.
Олена притулилася до нього і спокійно відповіла:
– А ти – найкращий чоловік, бо тільки поряд з тобою я зрозуміла, що таке справжнє щастя.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?