Ситуація наступна: я працюю продавцем у відділі важкого товару, і мені постійно потрібно звертатися за допомогою до вантажників гіпермаркету. І так сталося, що вперше в житті я не можу знайти контакт із чоловіками.
Один із них настільки мені неприємний зовні, жіночний, що я навіть його покликати не можу. Я не хочу образливо про когось говорити, але людина постійно ухиляється від своїх обов’язків, відповідає в такому тоні, мовляв, та не починай, зараз прийду все зроблю, і не приходить. Іду знову за ним, починає кричати, не винось мозок, я зайнятий і таке інше.
Я починаю страждати і плакати, іноді думаю взагалі звільнитися, в такій атмосфері дуже складно працювати, адже покупець стоїть, чекає, а наша неприязнь одне до одного, ускладнює та уповільнює процес.
З другим трохи інше. Його ненавидить весь колектив, він хам, але всі мовчать, а я мовчати не вмію, і говорю йому в обличчя, що ти на роботі, і будь ласкавий, виконувати свої завдання. Звідси і його неприязнь до мене, каже, що диктую йому що робити.
Одного разу нас викликали до керівництва і запитали, чому не спрацюємося ніяк. Я мовчу, а з нього як почала литися хвиля образ. Жах, і це чоловік? І після цього мені сказали, якщо не знайдеш контакту звільнимо. Ридала від несправедливості добу.
Ну і почала я кланятися, посміхатися нещиро, але налагоджувати контакт загалом. Поки що не вдається, все одно крізь зуби розмовляю і вони до мене так само.
Про себе: я людина лідер, з суворою стриманістю, нікого не облизую, але й образити не дозволяю себе. Девіз такий – робота є робота, і якщо людина мені неприємна, це моя особиста справа, яка не має стосуватися роботи.
Що робити не знаю, мене це дуже гнітить. Річ у тому, що вони не вважають, що перегинають, ніби так і треба: я ніхто, а вони вантажники з вищого суспільства і нікому не зобов’язані, й налагоджувати стосунки, не в їхніх інтересах.
