– Валеріє, ти ще вдома? – Люда заглянула у ванну, де старша сестра укладала волосся перед роботою.
– Звісно, вдома! Це у вас, у зв’язківців, все, не як у людей – позмінний графік! А ми, офісні, ходимо на роботу, як порядні – з восьмої до п’ятої.
– Ой, не можу, “офісні”! – пирснула Люда, – та ви такі заводчани, як і ми! Просто сидите у себе в конструкторському бюро у білих халатиках і думаєте, що найрозумніші.
– А хто тобі заважав також на інженера вивчитися? – Завелася Лєра. – Так ні ж, тебе чомусь у технікум зв’язку понесло, бо туди ненаглядний Ігор вступив!
– Ой, та ну тебе! – махнула рукою сестра. – Немає вже ніякого Ігорка, був та сплив! Швидше ванну звільняй, я помиюся, і – спати! Зміна була божевільна!
Люда не любила, коли їй нагадували про ту історію. Ігор, однокласник Люди, був дивовижним, на її думку, красенем, тому вона закохалася в нього без пам’яті ще в п’ятому класі.
Йому б у кіно зніматися, а він чомусь вирішив вступати в технікум зв’язку. Ну, і Люда, зітхнувши від досади, подалася слідом за ним. Але він цієї жертви не оцінив. Після закінчення навчання взяв, та й одружився з однокурсницею.
Люда нашвидкуруч сполоснулася під душем, одягла затишну піжаму і, позіхаючи, вийшла на кухню:
– Що б такого гризнути, щоб раніше від голоду не прокинутися?
– Там, під кришкою, половинка омлету залишилася – я на нас двох готувала, – запропонувала Лєра.
– Ой, знову омлет! Як ти можеш щодня їсти яйця?! Мені б чогось легше.
Люда дістала з шафки вівсянку швидкого приготування, залила її окропом і поволі помішувала.
– Заснеш зараз! – посміхнулася сестра.
Люда закинула в рот пару ложок прісної каші й відсунула тарілку:
– Ні, я таки спати!
Вона пішла у свою кімнату, і незабаром звідти почулося її гучне, розмірене сопіння.
Лєра подивилася на годинник: «І навіщо я так рано встала? Ще пів години можна з телефоном посидіти». Вона вмостилася в кріслі, що займало цілий кут у їхній просторій кухні, і заглибилася в читання.
Раптом хтось подзвонив у двері. Лєра відчинила і прийняла вітальну телеграму від далеких родичів, які ніяк не хотіли визнавати сучасні засоби зв’язку: «З прийдешнім Новим роком, здоров’я, щастя…»
Дівчина розписалася у квитанції і знову повернулася до свого крісла біля батареї опалення.
Раптом вона почула, як Люда пройшла в туалет, а потім, по дорозі назад, навіщось зупинилася в передпокої й скрикнула: «От довбня!» Лєра прислухалася – Люда зашурхотіла взуттям, застебнула блискавку на куртці… Потім почувся звук зачинених дверей.
– Людко, ти куди? – Схопилася Лєра, але сестри вже і слід застиг, а її телефон залишився лежати на тумбочці.
– От дає! На роботі щось забула, чи що?
І Лєра повернулася у теплу кухоньку.
Люда бігла по слизькому тротуару, вдивляючись у спини людей, що блукали попереду. Було ще досить темно, але вона сподівалася, що ось-ось побачить… кожушок старшої сестри.
Коли в їхню квартиру принесли телеграму, вона вже спала, але від звуку зачинених дверей прокинулась і прислухалася – в будинку було тихо, і Люда вирішила, що сестра вже пішла на роботу.
Трохи покрутившись у ліжку, дівчина вирішила сходити в туалет і по дорозі назад, проходячи повз передпокій, побачила на тумбочці заводську перепустку Лєри.
Тоді вона й скрикнула: «От довбня!», подумавши, що Лєра забула взяти перепустку, поспіхом начепила прямо на піжаму пуховик і чобітки, схопила документ і побігла «наздоганяти сестру».
Але серед людей, що поспішали до заводу, Лєри так і не виявилося. Підприємство було всього за десять хвилин ходьби від будинку, тож Люда швидко добігла до прохідної.
Звичайно, Лєри ніде не було. Вона підійшла до вахтера і спитала, чи не бачив він її сестри. Той здивовано похитав головою:
– Та не було її. Ще тільки о пів на восьму, вона зазвичай до восьмої з’являється.
– Скільки? О пів на восьму? – Люда ошелешено подивилася на вахтера і пробурмотіла: «От я довбня!»
Той підійняв окуляри й глянув на дівчину так, ніби вона збирається пронести на завод заборонені речі.
– Вже йду! – вигукнула Люда і помчала назад.
Лєра, напевно, вже шукає свою перепустку!
Захекавшись, вона майже добігла до хати, як раптом послизнулася на слизькій калюжі, рясно присипаній нічним сніжком, і щосили гупнула на тротуар.
– Мамо! – тільки й змогла простогнати дівчина, коли до неї підбіг якийсь чоловік і почав допомагати підвестися.
– Ви можете стати на ноги? – дбайливо запитав незнайомець.
– Не знаю, ні, здається, не можу! – пробурмотіла вона і подивилася на свого рятівника.
Ним виявився молодий чоловік у теплому пальті, з-під якого виглядали краї білого халата. Очі його дивилися втомлено, але з цікавістю та співчуттям.
– Куди ж ви так мчали по ожеледиці? – м’яко спитав він.
– Так… довго розповідати. – Ой, мені терміново треба додому, а то сестра мене покарає! – Раптом стрепенулась вона, але, спробувавши встати на ноги, знову скрикнула від болю.
Чоловік протяжно зітхнув і скомандував:
– Ану, хапайтеся за мене. Ось так, міцніше!
Він підхопив її на руки й поніс до парадного.
– Який поверх? – спитав він, коли вони втиснулися в ліфт.
– Третій, – пробурмотіла Люда і почервоніла.
Ще ніколи вона не була в таких тісних обіймах чоловіка, та ще й такого симпатичного. Від нього трохи пахло чоловічим парфумом і ще чимось, наче ліками.
Нарешті вони подзвонили у двері.
– Людо? Що трапилось, де ти була? – Ошелешено запитала Лєра, пропускаючи у квартиру чужого чоловіка з її сестрою на руках.
– Здрастуйте! Здається, у вашої сестри сильний забій, або вивих, – пояснив рятівник і попрямував до вітальні.
– Ой, Лєро, давай я тобі потім все розповім, гаразд? – Люда простягла сестрі злощасну перепустку.
– Ах, ось вона! А я її шукаю, шукаю! – Лєра схопила документ, засунула в сумочку і кинулася до виходу.
Потім повернулася до вітальні:
– Людо, а це твій знайомий, так? Можна тебе залишати з ним без нагляду?
– Можна, можна, – запевнив незнайомець, – я лікар. Ви там обережно йдіть, на тротуарі ожеледиця.
Лєра кивнула і побігла вниз сходами.
– Ну, Людо, – діловито сказав лікар, – огляньмо вашу ногу.
Він обережно зняв з дівчини чобітки й свиснув – у районі стопи красувався суглоб, що випирав убік.
– Що, все так погано? – Простогнала Люда.
– Вивих, доведеться в лікарню їхати, – задумливо пробурмотів він.
– Ой, а може, не треба в лікарню, га? Я після нічної зміни до ладу й не спала, а мене там почнуть по всяких рентгенах ганяти!
– О, ви теж із нічної? То ми – колеги? – поцікавився лікар.
– Що ви, – зніяковіла Люда, – я на заводській «телефонній» працюю! У нас підприємство цілодобове, тож зв’язок завжди потрібний. Та й залишати прилади без нагляду не можна.
– Зрозуміло. Ну, що ж… Без «швидкої» однаково не обійтися. Суглоб потрібно вправляти, а для цього спочатку знеболити. А в мене з собою анестетиків немає, – розвів руками лікар і взявся за телефон.
– Сергію, у мене тут гомілковостопне. Ага, бігла ожеледицею, – він усміхнувся Люді, – адреса? Зараз, – він дав слухавку дівчині, і та назвала вулицю, номер будинку та квартиру незнайомому Сергію.
«Мамочки», раптом схаменулась вона, «що я наробила! А раптом це якісь крадії, а я їм адресу дала, зараз приїдуть і пограбують нас, чого доброго!
– Не бійтеся, – лікар поплескав Люду по плечу, побачивши її напружене обличчя, – це я зміннику дзвонив, він чудово в травматології розуміється, зараз все зробить!
– А… він точно розуміється? – від хвилювання зморозила нісенітницю дівчина і почервоніла.
– Хто, Сергій? Та він у своїй справі ас! Ось побачите! До речі, мене Максимом звати! Бо з колегою вас майже познайомив, а сам навіть не представився.
Люда простягла йому руку, і її долоня потонула у здоровій, м’якій п’ятірні лікаря. Їй раптом захотілося, щоб він так і не випускав її руки зі своєї, а ще краще, щоб знову обхопив її, як маленьку, і притис до себе.
…Цей Новий рік вони зустрічали всі разом – Люда, Лєра, Максим та Сергій. Підносили тости за ожеледицю, за перепустку сестри й за чари новорічної ночі, яка стане відправною крапкою відразу у двох історіях кохання…
Як кажуть, – не було б щастя, та нещастя допомогло…
Як вам такий розвиток подій? Як на мене, то дуже файно. Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
