Все рідше й рідше ходжу на всякі сімейні свята, бо втомилася слухати, як батьки пишаються собою. Вони пишаються тим, що виростили мене такою самостійною та відповідальною.
А я їх за цю самостійність ненавиджу, бо мені довелося стати самостійною через те, що батькам на мене було начхати, вони жили своїм чудовим життям.
Мене з ранніх років залишали вдома одну, років із п’яти вже точно. Могли просто піти в гості, залишивши мені для розваг включений телевізор.
Доводилося самій щось шукати поїсти. Зазвичай це був хліб та ковбаса, бо навіть той же суп, що стояв у холодильнику, треба було гріти, а я боялася газової плити, у той час мікрохвильової печі ще не було.
Хочеш на якісь гуртки? Ходи сама. Треба до школи? Ми тобі дорогу показали далі сама. А те, що на вулиці ще темно, а до школи треба їхати автобусом чи йти тридцять хвилин пішки, їх не хвилювало.
Ніколи зі мною не робили жодних виробів, за своїм одягом я теж повинна була стежити сама. Забруднилася – пери, ми ж показали, як користуватися пральною машинкою.
Не можеш запам’ятати? Значить, тупа, пери руками чи чекай, коли в нас назбирається брудна білизна.
У дев’ять років я захворіла, була висока температура, мене зі школи відпустили додому. Прийшла, подзвонила мамі, думала, вона приїде чи лікаря викличе.
– Ти номер швидкої не знаєш? Викликай сама, – сказала вона мені та кинула слухавку.
Ви коли-небудь намагалися дитячим голосом викликати швидку? Я тричі дзвонила, три рази на мене лаялися і вішали слухавку, думали, що балуюся.
Довелося самій йти до лікарні на прийом. Добре хоч мама ліки сама купила, не довелося потім ще й до аптеки самій йти.
До речі, як пити ліки мені написав лікар, а мама навіть не контролювала. Це ж мені треба, щоб я одужала, чого мамі напружуватись?
Загалом я дуже рано навчилася самостійно вирішувати різні проблеми. Батьки у моєму житті не брали участі, не допомагали мені.
Продукти купували, одяг, ліки, але на цьому їхня участь у моєму житті закінчувалася. Я після дев’ятого класу пішла вчитися в коледж і почала підробляти, а коли стала повнолітньою, влаштувалася на роботу і з’їхала від них.
Мені тридцять п’ять років. Є своя квартира, своя машина та невеликий бізнес, який я намагаюся розвивати. І батьки дуже пишаються, я ж добилася цього сама.
Тільки пишаються вони не мною, а собою, адже це вони виростили мене такою самостійною, незалежною, які вони молодці!
Вони вихваляються перед родичами моїми успіхами на кожному сімейному святі. Тому я і намагаюся якомога рідше там бути.
Батьків я відверто ненавиджу, тому що мені довелося через багато пройти, від чого люблячі батьки змогли б свою дитину вберегти.
Останній рік взагалі ігнорую сімейне коло. Зрештою моя відсутність не заважатиме батькам пишатися собою, а мені не доведеться придушувати в собі почуття і бажання встати та закричати, як я їх ненавиджу.
