Все життя вона думала, що знає свою матір. Цілком звичайну, небагатослівну жінку, яка з усіма труднощами звикла справлятися сама. А сусіди її, виявляється, святою вважали! Мати так і не сказала їм жодного слова. А тепер і не спитаєш…

Таня й гадки не мала, що в матері стільки знайомих. А вони все йшли і йшли до хвіртки – чужі, незнайомі їй люди, яких вона бачила вперше.

Вона приїхала першим автобусом із Черкас. Тяглася півтори години і вийшла разом з іншими пасажирами біля дубіївської автостанції. Далі йшла пішки до будинку матері біля колонки на розі.

Будинок, фарбований колись у зелений, з ґанком у дві сходинки і похилим палісадником. У ньому пройшло її дитинство.

І ось на цих двох сходах, на подвір’ї, вздовж паркану стояли люди. Старі в хустках, мужики в кепках біля хвіртки. Молодші жінки, з пісними обличчями, розступалися перед Тетяною і дивилися на неї з мовчазним докором.

– Танюшо, – гукнула її повна сусідка Алла з будинку навпроти. – Приїхала. А Кирюша де?

– Їде, – озвалася Таня. – На своїй машині. До обіду буде.

Вона тримала сумку обома руками, притиснувши до живота. Матір вона бачила востаннє на Великдень. Привезла тоді паску з міської пекарні та коробку цукерок.

Посиділа годину і поїхала, бо дуже поспішала на останній автобус. Мати стояла тоді біля хвіртки і махала рукою, доки автобус не завернув за ріг. Таня коротко махнула у відповідь з вікна і одразу полізла в телефон.

Так і жили вони останні кілька років.

Мати завжди була людиною замкненою. Про себе не розповідала ніколи, а якщо й прискіпливо розпитували – відповідала скупо, неохоче. І одразу перекладала розмову на дітей, ціни в магазині біля автостанції чи погоду.

Відпрацювала вона все життя контролером на заводі, бракувала деталі і душу свою ні перед ким не відкривала.

Таня та Кирило виросли та роз’їхалися. Мати наче їхній вибір прийняла: назад не кликала і ніколи не вередувала телефоном. Подзвонять їй син чи дочка, скаже, що все в неї добре. І попросить не мотатися туди-сюди, бо дорога дорога.

Таня теж так думала: і справді, чого їздити. Мати наче здорова, ні на що не скаржиться. Навіщо тоді гроші та час на неї витрачати?

Тепер мати проводжали в останню путь, а дочка стояла серед чужих людей і не розуміла, як поводитися.

– Вона ж і не хворіла майже, – говорила Алла, ведучи Тетяну до хати. – Злягла в три дні. Серце… Ми вже й не повірили спершу. Хто завгодно, тільки не Рая.

***

У будинку було чисто прибрано. На столі вже розставили посуд, хтось різав хліб. Таня сіла на табурет біля стіни і не знала, куди діти руки. Господарюють у материнському будинку зовсім чужі люди.

– Ти, Таню, поїж, – засунув їй хтось тарілку. – З дороги… Втомилася, мабуть.

Таня ввічливо відмовилася.

– Дякую, не хочу.

За стіною в маленькій кімнаті, де лежала мати, було тісно. Таня туди поки що не йшла. Боялася…

До неї підсіла старенька в чорній ажурній хустинці. Взяла її за руку.

– Добра була в тебе мати, – зітхнула вона. – Царство небесне… Ми вже без неї пропадемо. Особливо Марківна.

– Хто? – Не зрозуміла Таня. – Яка Марківна?

– Марківна Василина. Хіба ти не знаєш? – бабуся дивилася здивовано. – Через три будинки яка живе. Їй же мати твоя воду носила та хліб. Кожен божий день тягала.

Таня різко до неї розвернулася.

– Стривайте… Яку воду?

– Звичайну, з колонки. У Василини ноги не ходять, вона скільки років не встає. Одна, як перст. Ось Рая їй воду й носила. Кожен божий день по два відра. І хліб із магазину.

– Мама? – перепитала Таня. – Моя мати носила комусь воду?

Бабуся подивилася на неї.

– А ти й не знала, – промовила вона напівголосно. – Он воно як…

Таня відкрила рота і не знайшлася, що сказати. У голові картинка не складалася. Та бути цього не може. Мати, яка на всі запитання відповідала «у мене все гаразд», двадцять років тягала чужій людині воду з колонки.

По ожеледиці та в спеку, в дощ і сніг. І жодного разу про це не сказала.

Таня встала і вийшла на ґанок, щоб перепочити. І ось тут, на двох сходах, побачила те, чого зранку не помітила.

Біля самого ґанку, в кутку, де стіна сходилася з перилами, стояли два відра. Старі оцинковані, з погнутими дужками, витерті до блиску там, де за них беруться рукою. Порожні.

Вона дивилася на них і не могла відвести погляду.

На обід приїхав Кирило. Загнав машину боком до паркану, виліз, похмурий, кульгаючи на праву ногу – застудив ще на вахті. Обійняв сестру коротко, тицьнувся щокою в щоку.

– Народу, – сказав він, оглядаючи двір. – Звідки стільки?

– Кирило, – Таня взяла його за рукав і відвела до машини. – Ти знав, що мати носила воду сусідці? Недієздатній. Двадцять років носила!

Він глянув на неї.

– Яку воду? Ти чого?

– Через три будинки Василина живе. У неї ноги віднялися. Мама їй воду з колонки тягала. І хліб. Щодня. Уся вулиця знає, а ми з тобою не знали.

Кирило насупився дужче, поліз було за тютюном, але передумав. Відвернувся, почав дивитися на річку, де сідало осіннє сонце.

– Брешуть, мабуть, – буркнув він глухо. – Вигадують.

Але брехати було нікому й нічого. Сусіди підходили один за одним, і кожен додавав своє. І картина складалася, як складають із клаптів ковдру, – по шматочку.

Дід Сергій, худой і сивий, теж кульгавий, сперся на ціпок і повернувся до Кирила.

– Я твоїй матері в ожеледицю допомагав. Вниз до Василини спуск крижаний, вона якось навернулася з відрами, бік собі відбила. Так я потім тієї зими допомагав їй відра тягати, а весною вона знову сама, за своє.

– Двадцять років, хлопче. Кожного божого дня вода у Марківни була, в дощ, у сніг, хоч ти трісни. Я казав: – Раю, кинь, проживе твоя Василина і без тебе. А вона мені: – Доки я ходжу, вона питиме.

Кирило слухав, дивлячись собі під ноги. Жовна у нього ходили. Він завжди ховав вину за злістю, і Таня бачила, як йому зараз не просто.

– Що ж вона мовчала, – вимовив він нарешті. – Хоч би слово сказала. Ми б їй колонку надвір провели. Або воду покупну возили. Ми ж не звірі.

– А навіщо їй було говорити, – знизав плечима дід. – Вона не для розмови носила.

Таня відійшла до паркану і відвернулася. Усередині піднімалося щось, чому вона не могла підібрати назви.

Чи то сором, чи то запізніла, нікому вже не потрібна ніжність. Двадцять років вона приїжджала на Великдень з паскою і їхала за годину. Двадцять років мати махала їй від хвіртки і мовчала. А між цими приїздами вставала затемно і брала два відра.

Ішла донизу, до води, для чужої жінки, у якої не ходили ноги. І жодного разу не обмовилася. Навіть похвалитися не захотіла.

Стемніло рано, по-осінньому.  Таня вже зрозуміла головне: мати прожила поряд з ними ціле життя, про яке вони не мали уявлення. Справжнє та нелегке. А їм діставалася тільки обгортка – «у мене все добре, не їзди, дорога дорога».

А потім у дворі почався рух.

– Везуть, везуть, – зашелестіли в натовпі. – Марківну везуть.

Люди розступилися. Розбитою доріжкою, дошками, що хтось нашвидкуруч кинув через бруд, мужики котили інва лідний візок.

У візку сиділа повна стара в хустці та халаті з відстовбурченими кишенями. Загорілі до чорноти руки її лежали на колінах без діла.

Ноги її були вкриті пледом. Крісло не проходило сходами, застрягало, мужики кряктали.

– Стійте, – попросила вона. – Далі не треба. Занесіть мене. На руках занесіть, я вас прошу.

І її підійняли разом із кріслом, вчотирьох, крекчучи, і внесли в будинок, до тісної кімнати, до Раїси. Таня пройшла за ними і стала в дверях. Кирило за нею, – величезний, притихлий.

Василину підкотили ближче. Вона довго дивилася на Раїсу, а потім затремтіло її підборіддя. Вона підняла темну руку, потяглася, ніби хотіла доторкнутися, і не дотяглася, впустила руку на плед.

– Раєчко, – покликала вона, і слова виходили в неї плутані, застрягали. – Ну, що ж ти. Що ж ти наперед мене. Я ж лежача, мені першій належить, а ти…

Вона замовкла, збираючись із силами. У кімнаті було тихо, тільки з вулиці доносився собачий гавкіт та рідкісні машини на верхній дорозі.

– Люди добрі, – промовила Василина, оглядаючи всіх, хто був у кімнаті, і очі її знайшли Тетяну, а потім Кирила. – Ви її діти? Таня та Кирюша? Вона мені про вас усі вуха продзижчала, я вас, як рідних знаю, хоч у вічі вперше бачу.

Таня кивнула, не в змозі сказати жодного слова.

– Ви не знаєте, а я скажу, – Василина притиснула руку до грудей, до горла.

– Двадцять років тому у мене ноги віднялися. Злягла і все, кінець. Думала, і місяця не витягну, нікому не потрібна.

– Чоловіка давно немає, дітей бог не дав. Сусіди спочатку забігали, а потім, звісно, ​​у кожного своє. І ось ваша мати прийшла.

– Мовчки прийшла, з відром. Поставила біля порога воду, поклала хліб на стіл. І пішла, не сказавши й слова. Я їй – Раю, та що ти, та не треба. А вона мені назавтра знову з відрами.

Марківна перевела дух. По щоках її текли сльози, але вона їх не втирала.

– І так двадцять років, діточки. Кожного дня. Вона мені і воду носила, і хліб. В аптеку сходить, підлогу помиє. А то просто сяде поруч та побалакає зі мною, лежачою.

– Вона для мене була замість ніг, ось що я вам скажу. Двадцять років водою мене напувала, щоб я жила. Через неї й живу.

Вона подивилася на Раїсу, і губи її затремтіли сильніше.

– А тепер хто мені піднесе, Раєчко? Хто?

У кімнаті заплакали чужі жінки, зам’ялися чоловіки біля стіни.

Таня відчула, як по її  обличчю покотилися сльози, і не стала витирати. Бо соромно було витирати при цій жінці, яку мати двадцять років підтримувала на своїх великих грубих руках, а рідні діти про це навіть не запитали.

Кирило стояв у дверях і дивився на підлогу. Плечі в нього опустилися. Він не сказав жодного слова, тільки раз глибоко зітхнув, ніби йому не вистачало повітря, і вийшов на ґанок.

Таня вийшла за ним. Вони стояли поруч і мовчали. Внизу, за городами, темніла річка. У сусідніх дворах гавкали собаки.

З дому долинала приглушена розмова, хтось говорив про їхню матір, називав її доброю людиною, а одна стара промовила тихо, але почули обидва:

– Свята була жінка! Прямо свята!

– Чула? – спитав Кирило, не повертаючись.

– Чула.

– Свята, – повторив він. – А ми з тобою їй на Великдень паску привозили. І назад бігли, в місто…

Таня не відповіла. Відповідати було нічого.

Вона дивилася на два порожні відра в кутку ґанку, оцинковані, витерті до блиску. Завтра їх не буде кому взяти. Василині тепер понесе воду хтось інший – Алла, може, або дід Сергій, поки  сили є.

А ці два відра так і залишаться стояти, доки хтось не прибере їх у сарай.

Все життя вона думала, що знає свою матір. Цілком звичайну, небагатослівну жінку, яка з усіма труднощами звикла справлятися сама. А сусіди її, виявляється, святою вважали!

Мати так і не сказала їм жодного слова. А тепер і не спитаєш…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!