Моя мама за все життя була одружена двічі. З моїм батьком розлучилася, коли мені було два роки, але він справно платив аліменти та час від часу з’являвся в моєму житті.
Але попри це, близькі відносини ми змогли налагодити лише через довгий час, коли я вже виросла.
Вдруге мама вийшла заміж, коли я вже навчалася у сьомому класі. У цьому шлюбі в неї зʼявився мій брат Артем, я старша за нього на чотирнадцять років.
З вітчимом ми спілкувалися нормально, але особливих симпатій ми один до одного не відчували. Та й не треба було, головне, що мама була задоволена ним.
Коли я навчалася на другому курсі в університеті, вітчим трагічно пішов з життя. Мама залишилася одна з маленьким братом на руках – він тоді тільки-но пішов у другий клас.
Я розуміла, що їй важко, тож незабаром після цього почала підробляти. А потім знайшла роботу на повний день і перевелася на заочне навчання, хоча навчання в університеті мені дуже подобалося.
Більшість зарплати я віддавала матері. Вона дякувала, називала мене єдиною опорою і часто говорила, щоб я не поспішала із заміжжям та дітьми, бо ще встигну. Але я й так не поспішала. Часу для цього не було.
Мама теж працювала, але її зарплати та пенсії за втратою годувальника не вистачало. До того ж вона кілька років сиділа вдома у декреті зі мною, потім із братом, тому загалом у неї був не дуже великий досвід роботи.
Звичайно, мені, як і іншим моїм одноліткам, хотілося себе чимось побалувати, з’їздити кудись. Але я втішала себе тим, що тільки-но Артем стане старшим, мама вже й сама вийде на роботу.
Але в результаті я тягла сім’ю аж до того моменту, коли брат не закінчив школу, а потім невдовзі вступив до університету. Я переживала про його вступ, адже вчився він не дуже, і через це мені довелося витратитися на репетиторів, які змогли його підготувати до іспитів.
Але як тільки він вступив, я з полегшенням сказала мамі, що тепер допомагатиму лише зрідка, тому що мені потрібно думати про своє житло.
Мама відповіла, що не розраховувала зараз на мою відмову, адже брат не зможе поєднувати навчання в університеті та роботу, і взагалі так повноцінну освіту здобути не вийде.
Я нагадала, що сама так навчалася, на що мама якось невдоволено пояснила, що тоді були інші часи та що у мене навчання йшло простіше. Загалом я тоді відклала це питання ще на два роки.
З третього курсу брат почав підробляти, і я дізналася про це від нього самого. Я давно жила окремо, але переписувалися ми регулярно. Тому я перестала щомісяця переказувати гроші.
За кілька місяців мама зателефонувала і запитала, чому я більше не допомагаю. Я сказала, що коли брат тепер працює, у нього є гроші, то не бачу в цьому сенсу. Тим більше, що мама вже й сама на той час вийшла на роботу. Але, як виявилося, брат витрачає всі зароблені гроші лише на себе, хоч і мешкає з мамою.
Причому мама сказала, що не може вимагати з нього грошей, адже це його особисті кошти. Мої особисті кошти чомусь вважалися частиною сімейного бюджету, про що я і сказала прямо.
На що мама заявила, що я заробляю набагато більше за брата, тому не повинна рахувати кожну копійку. Потім взагалі оголосила, що я стала занадто жадібною, адже вона мені вірила і вважала, що в неї є підтримка.
Найгірше те, що і після університету брата нічого не змінилося. Він влаштувався на гарну роботу, але всі гроші витрачав тільки на себе, а мама мені дзвонила і скаржилася на борги по комуналці.
Я говорила з братом, але зрозумілої відповіді не отримала: він сказав, що його мати ні про що не просить, а значить, їй нічого і не треба. Правильно, адже вона просить мене.
Я розумію, що мама сама його розбалувала. Так повелося ще зі школи, коли між їжею та гаджетами чи модним одягом для брата вона вибирала останнє. Мене у шкільні роки одягали набагато простіше, не кажучи вже про подарунки.
Кілька років тому у моєму житті відбулися великі зміни. Мого батька не стало і він залишив мені квартиру. Тоді мама ненароком запитала, чи не можу я допомогти брату та віддати ті гроші, які збирала, щоб він міг взяти квартиру в іпотеку.
Я відмовилася, ми трохи посварилися, після чого мама заявила, що заповідає свою квартиру братові. Мені все одно, а ось мама образилася.
До того ж я вийшла заміж і чекаю дитину. Реакція мами була неприємною: вона одразу уточнила, чи зможу я тепер їй допомагати у декреті, адже поки що залишаюся без доходу.
Я відповіла, що дитина вимагає багато грошей, і я не утискатиму її ні в чому. До того ж ходжу у платну клініку. Мама навіть не намагалася приховати своє невдоволення і сказала, що мене взагалі повинен утримувати чоловік, а я могла б і подумати про неї.
Тоді ми дуже посварилися, при цьому мама наполегливо мене не чує. Вона вважає, що я відмовляюся допомагати через дитячі ревнощі до брата та образи на покійного вітчима (але претензій до нього в мене немає, просто чужа людина), хоч це й дурна поведінка для дорослої людини.
І що я дорікаю її своєю допомогою, а треба допомагати безкорисливо. А я не ревную і не дорікаю, просто мені набридло тягнути на собі матір, адже зрештою у неї є дорослий син, до якого вона чомусь не висуває жодних вимог, начебто він досі маленький.
Той факт, що в мене вже своя сім’я, і я маю думати про неї, мама чомусь не сприймає. Або каже, що чоловік налаштовує мене проти них, нібито щоб я не давала грошей, хоча він взагалі не втручається у наші стосунки. Так би мовити, до шлюбу я була щедрішою.
Зараз ми майже не спілкуємося – мама дзвонить, тільки якщо їй терміново потрібні гроші. Я знаю, що брат привів у квартиру свою безробітну дівчину, яка ще й в положені й мама вже почала натякати, як важко житиме в тісноті з маленькою дитиною, і що сама вона не справляється з їхнім забезпеченням.
Я вдаю, що не розумію натяків. Але мені щиро незрозуміло, чому мама так поводиться. Якщо раніше вона хоч дякувала за допомогу, то тепер сприймає її як належне.
