– Ви вже пробачте, – каже Іра, так вона представилася. – Марк кілька днів тому почув випадково, як я подрузі скаржилася, що без чоловіка важко, ось і вирішив таким чином нам тата знайти. – Ви вже п’ятий чоловік, якому він під колеса стрибає

– Дімон, ти вже вибач, що тоді на днюху до тебе не прийшов, я дитину на дорозі збив, – Віктор одним махом перекинув у рот чарку біленької.

– По роботі в новобудовах був, сів у машину, тільки-но виїхав на дорогу, як цей пацан у мене на капоті намалювався. Уявляєш? Слава богу, швидкість мала.

– Я вискочив, дивлюся – хлопчик живий, питаю, як він, каже, все добре. Дрібний такий рудий, років шести, не більше.

– Де батьки? – питаю.

– Мама вдома, – відповідає, – вечерю готує.

– Ну, пішли, – кажу, – до мами. Щось вирішуватимемо.

Привів мене до свого під’їзду, показав на двері квартири, а сам у мене за спиною сховався. Я дзвоню, відчиняє жінка.

– Красива, я таких раніше і не зустрічав, але якась, як би це сказати, потухла чи що. Очі в неї не горять. Розумієш?

– Вибачте, – говорю, – тут така справа. Ви тільки не лякайтеся, заради бога, але я вашого сина машиною збив. З ним усе гаразд, ось він, – витягаю хлопця з-за спини. – Але, може, хочете поліцію викликати?

– Не треба поліцію, – каже вона тихо. – Він уже вп’яте так дивує.

– У сенсі?

– Марко, йди до своєї кімнати, – суворим голосом звернулася вона до сина. – А ви проходите на кухню. Чаю хочете? Чи краще кави?

Чай у неї, до речі, смачний виявився. З травами.

– Ви вже пробачте, – каже Іра, так вона представилася. – Марк кілька днів тому почув випадково, як я подрузі скаржилася, що без чоловіка важко, ось і вирішив таким чином нам тата знайти.

– Ви вже п’ятий чоловік, якому він під колеса стрибає. Двох трохи до інфаркту не довів. Я йому говорю, що мені крім нього нікого не треба, а він упертий, весь у діда.

– Той теж, якщо що собі в голову вбив, пиши пропало. Машину хоч не сильно подряпав? Може я вам за ремонт заплачу? Не треба? Ну як знаєте.

– А я сиджу, дивлюся на неї й розумію – все закохався. Не повіриш, Дімон, перший раз у житті переді мною сидить моя жінка.

– Втомлена, в халатику домашньому, не фарбована. А я відчуваю, що якщо втрачу її, то хоч з даху стрибай.

– Я, – кажу, – розумію, як абсурдно це все виглядає, але, можливо, ви дозволите, як компенсацію, запросити вас з Марком у кіно?

– Не варто, – відповідає. – Ви ж розумієте, що Марк знову щось собі нафантазує.

– Я вам не симпатичний? — питаю.

– Та до чого тут це? Просто… За інших обставин… А так… Виходить, я спеціально сина під машини штовхала, аби чоловіка знайти. Соромно як!

– Ну, так. А я тоді, виходить, негідник, який вирішив скористатися жінкою в складній ситуації, – жартую. – І горіти нам з вами тепер в пеклі. Але, якщо так вийшло, може хоч згоримо в одному багатті?

– Не пам’ятаю, що я там ще ніс, але назавтра я заїхав за ними й повіз у кіно «Трансформерів» дивитися. Потім у ресторан. Потім…

– Коротше, Дімон, я чого приїхав. Весілля у нас у червні. Фотограф потрібний. Впораєшся? Дивись, які вони фотогенічні.

Віктор дістав телефон і показав фотографію рудоволосої красуні, що сміялася, і хлопчика, що сидів поруч з нею.

Тепер я точно знаю, що Купідон не має крил. Зате є купа рудого ластовиння і не вистачає двох молочних зубів. І звати його Марк. А прізвище… Втім, прізвище йому Вітя скоро дасть своє. У цьому я не сумніваюся…

Ось така зворушлива історія до вашої уваги. Як вам вчинок хлопчика? Залишайте свої слушні думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!