– Ви зняли чужі заощадження! – Які ж вони чужі? – щиро обурилася свекруха. – Це картка мого сина! Я його виростила, – годувала, напувала, ночей не спала. Маю право на допомогу на старості років

– Відмова операції! – Касир будівельного гіпермаркету байдуже знизала плечима. Вона зсунула термінал назад по скляній стійці.

– Недостатньо коштів. Будете іншою картою пробувати? За вами люди чекають.

Агнія незрозуміло подивилася на маленький чорний екран пристрою.

– Зачекайте секунду.

Вона дістала телефон. Екран спалахнув. На сімейному накопичувальному рахунку, де ще вчора ввечері лежала пристойна сума на керамограніт, затірку та теплу підлогу для ванної, красувався сиротливий нуль. Ні гривні.

– Денисе, – Агнія обернулася до чоловіка.

Денис переминався з ноги на ногу біля величезного візка. Він був до гори завантажений важкими коробками з плиткою, яку вони удвох тягали з полиць останні дві години.

– У нас на рахунку порожньо, – промовила Агнія.

– У сенсі порожньо? – Денис насупився. – Я ж свою зарплату перевів туди минулого тижня. І твої відпускні там.

– Зняття готівки, – Агнія придивилася до рядків банківської виписки. – Банкомат на вулиці Будівельників. Три години тому. Знято під нуль.

Денис нервово потер шию. Він відвів погляд убік, взявшись із перебільшеним інтересом вивчати стенд із саморізами.

– Це… ну це мама, напевно.

– Ірина? – Агнія звузила очі. – Як твоя мама знімає готівку з нашого рахунку?

Черга за ними почала невдоволено нарікати. Чоловік у робочій спецівці голосно попросив не затримувати чергу, раз платити нічим.

– Вибачте, ми скасовуємо покупку, – жорстко сказала Агнія касиру.

Вона розвернула важкий візок і попрямувала до стелажу повернення. Денис йшов слідом, намагаючись на ходу підібрати слова.

– Агніє, ну почекай, – не кип’ятись.

Вони вийшли на паркування гіпермаркету. Дрібний осінній дощ миттєво намочив волосся. Агнія зупинилася біля машини.

– Поясни мені, Денисе, звідки у твоєї матері доступ до наших грошей?

– Давай без емоцій, – примирливо почав чоловік, натискаючи кнопку на брелоку. – Я зробив їй прив’язану карту півтора роки тому. Про всяк випадок.

– На який випадок? – Агнія не зрушила з місця.

– Щоб вона могла замовити продукти, якщо захворіє. Або ліки купити. Вік же. Я тобі просто сказати забув.

– Забув? І цей екстрений випадок настав саме сьогодні? Коли ми приїхали оплачувати матеріали для ванної кімнати, заради яких пів року жили з голими бетонними стінами?

Вона відчувала, як усередині все клекоче від злості. Пів року вони заощаджували. Вона брала додаткові замовлення додому, сиділа за ноутбуком ночами, милася у пластиковому тазі, переступаючи через мішки з цементом у передпокої.

Вся зарплата Дениса йшла в цей спільний котел. Вони не ходили в кіно, не замовляли їжу, перекроювали бюджет через кожну тисячу.

А тиждень тому Ірина відзначала ювілей. Свято закотили у гарному кафе. Свекруха всі вуха продзижчала родичам про величезний розумний телевізор, який ідеально стане в її вітальні.

Агнія тоді оформила замовлення, сплативши його зі своєї особистої кредитки, щоб не чіпати ремонтні гроші. Доставка була призначена на сьогодні, після обіду.

І ось тепер грошей на їхню власну ванну просто не було. Взагалі.

– Поїхали до неї, – припечатала Агнія, сідаючи на пасажирське сидіння.

– Навіщо одразу їхати? – Денис завів двигун. – Не нагнітай. Я зараз їй подзвоню. Може там помилка. Може, їй у лікарню терміново знадобилося щось сплатити. Вирішимо це питання.

– Ми вирішимо це питання особисто! Заводь.

Денис усю дорогу мовчав, лише зрідка поглядаючи на дружину.

Вони піднялися на п’ятий поверх старої панельки. Двері в квартиру свекрухи виявилися відчиненими – мабуть, вона чекала на кур’єрів і не стала замикатися.

Агнія зробила крок у передпокій. З кімнати долинала бадьора музика.

– Мамо? – покликав Денис.

Зі спальні викотилася Ірина. На ній був новенький спортивний велюровий костюм яскраво-малинового кольору.

На зап’ясті виблискував дорогий фітнес-браслет. Свекруха тягла за собою велику жовту валізу на коліщатках. Жодних ознак екстреної госпіталізації не спостерігалося.

– Ой, а ви чого так рано? – Ірина анітрохи не зніяковіла. – Кур’єри ще не дзвонили. Я місце на тумбі звільнила, старий телевізор сусідці віддала. Нехай тягнуть мій подарунок!

Вона кинула валізу біля дзеркала і задоволено оглянула себе.

– Ірино, – Агнія не стала роззуватися. – Де гроші з нашого рахунку?

Свекруха перестала посміхатися. Вона обсмикнула кофту і вперла руки в боки.

– Починається. Я так і знала, що ти з порога скандал закотиш.

– Мамо, правда, – втрутився Денис. – Ми стояли на касі. В нас оплата не пройшла за плитку. Чому ти зняла всю суму?

– Тому що мені здоров’я поправляти треба! – Упевнено заявила Ірина.

Вона обійшла валізу і поправила комір костюма.

– Ппідвернулася гаряча путівка в санаторій у Миргороді. Ціна казкова, гріх упускати. Я ще й доплачувала зі своїх відкладених! Завтра їду.

– Це були наші гроші, – промовила Агнія. – На ремонт!

– Та кинь ти, – відмахнулась свекруха. – Поживете поки що зі старим. Вам цей ремонт не горить! А в мене нерви ні до біса. Суглоби ломить. Мати в тебе одна, Дедисе.

– Ви зняли чужі заощадження!

– Які ж вони чужі? – щиро обурилася Ірина. – Це картка мого сина! Я його виростила, – годувала, напувала, ночей не спала. Маю право на допомогу на старості років!

– Вашому синові тридцять чотири роки, – Агнія зробила крок уперед. – У нього своя сім’я. Ми пів року у всьому собі відмовляли заради цієї суми. Я не спонсор ваших поїздок на води!

– Ой, не треба робити з себе великомученицю, – скривилася свекруха.

Вона махнула рукою у бік невістки.

– Ви молоді, руки ноги цілі, – заробите ще. Викрутитеся якось. А мені відпочинок потрібний. І взагалі, припиняй мені настрій перед отриманням подарунка псувати. Чекаю не дочекаюсь, коли плазму встановлять.

Денис спробував стати між жінками.

– Агніє, ну давай удома обговоримо. Мама вже купила путівку, путівка неповоротна. Штрафи будуть величезні.

– Саме так! – підтакнула Ірина. – Жодних повернень. Я завтра їду. А ви йдіть, не заважайте мені збиратися.

У цей момент тишу передпокою розірвав дзвінок домофону. Свекруха радісно сплеснула руками.

– Ой, це вони! Моя плазма приїхала! Денисе, натисніть кнопку, нехай піднімаються.

Денис слухняно натиснув кнопку домофона.

– Доставка, – сказав динамік. – П’ятий поверх, без ліфта. Підіймаємо.

– Чекаю, чекаю! – крикнула Ірина в слухавку, хоч її навряд чи було чути.

Вона метушливо забігала коридором, відсуваючи убік взуття.

– Так, звільніть прохід. Валізу зараз у спальню відкочу. Денисе, потримаєш двері хлопцям.

Агнія стояла нерухомо.

За кілька хвилин на сходовій клітці почувся важкий тупіт. У отворі з’явилися двоє міцних хлопців у формених куртках. Вони тягли величезну, неосяжну коробку з телевізором.

– Куди ставити, господине? – важко дихаючи, спитав перший кур’єр.

– У вітальню, хлопчики, у вітальню! – Ірина розквітла. – Прямо на тумбу акуратно.

Хлопці зробили крок через поріг.

– Стоп, – голосно сказала Агнія.

Кур’єри завмерли на місці, важко переступаючи з ноги на ногу під вагою коробки.

– Дівчино, нам би поставити, – крекнув другий. – Важка штука.

– Виносьте назад на сходи.

Агнія дістала телефон з кишені.

– Замовлення оформлено на мій номер. Я скасовую покупку. Відмова від товару при отриманні.

У передпокої повисла пауза. Лише кур’єри важко дихали.

– Що? – Ірина дивилася на невістку. – Яке скасування? Ти у своєму розумі?

– Я абсолютно здорова, – Агнія дивилася прямо в очі свекрусі. – Телевізор оплачено з моєї кредитної картки. І я прямо зараз оформляю повернення.

– Дівчино, ви серйозно? – Простогнав кур’єр. – Ми на п’ятий поверх цю бандуру перли. Ліфта немає.

– Вибачте, хлопці. Це відмова. Можете спускати вниз.

Кур’єри переглянулись. Перший вилаявся крізь зуби. Вони повернулися і потягли коробку назад на майданчик.

– Стій! Куди? – заволала Ірина.

Вона кинулась до дверей, намагаючись ухопитися за край коробки.

– Це мій подарунок! На ювілей! Денисе, скажи їй! Зроби щось!

Денис утиснувся спиною у стіну. Усім своїм виглядом він показував, що втручатися у цей процес не планує.

– Подарунка не буде, – Агнія прибрала телефон. – Замовлення анульовано!

– Та як ти смієш? – голос свекрухи зірвався на вереск. – Я ж сусідок покликала ввечері! Ми відзначати збиралися! Що я їм скажу?

– Скажете, що їдете в Миргород на мінеральні води, – Агнія незворушно поправила комір куртки. – Там і відпочинете від сусідок. А гроші за скасований телевізор якраз покриють нашу плитку у ванну. Сума майже сходиться. Так вдало збіглося.

– Погань! – Виплюнула Ірина.

Вона перевела шалений погляд на сина.

– Денисе! Ти чуєш, що вона творить? Вона твою матір без подарунка залишила! Через якусь плитку!

Денис нарешті відлип від стіни. Він повільно підійшов до матері і простяг руку.

– Мамо.

– Що “мамо”?! – гукнула Ірина.

– Дай карту сюди. Ту, що я тобі робив.

– Яку карту? – засмутила свекруха, інстинктивно прикриваючи кишеню велюрової кофти.

– Мою прив’язану карту. Давай її сюди. Прямо зараз!

Ірина сердито подивилася на сина, потім на невістку. Вона полізла в кишеню і жбурнула пластиковий прямокутник на підлогу.

– Забирай! Подавіться! Ноги моєї у вашому будинку не буде! Невдячні!

– Гарної поїздки, – Агнія розвернулася і пішла вниз сходами.

Денис підняв карту, мовчки вийшов слідом і притягнув за собою двері.

У машині вони довго сиділи мовчки. Дощ так само барабанив по даху. Денис крутив у пальцях пластикову картку.

– Ну, і навіщо ти так жорстко? – пробурмотів він.

Він навіть не дивився на Агнію.

– Вона ж тепер усім родичам розтрубить, які ми жадібні. І тітці із Сум зателефонує, і дядькові Колі.

– Нехай трубить, – Агнія пристебнула ремінь безпеки. – Натомість ванна у нас буде нова. Поїхали додому.

Минуло два тижні. У квартирі стояв стійкий запах клею. Агнія сиділа на перевернутому пластиковому відрі у ванній кімнаті і акуратно протирала губкою свіжі шви між темно-сірим керамогранітом. Ремонт нарешті зрушив з мертвої точки.

Денис порпався з рівнем біля протилежної стіни. У нього в кишені завібрував телефон. Він дістав апарат, глянув на екран і зітхнув.

– Мама дзвонить. Вже втретє за ранок.

– І що каже? – Агнія сполоснула губку в тазу.

– Та все те саме, – Денис увімкнув гучний зв’язок.

З динаміка відразу полився незадоволений голос Ірини.

– Денисе, ти уявляєш, вони тут на сніданок кашу на воді дають! І мінералка ця місцева смердить нестерпно. Хіба це відпочинок за такі гроші? Сусідка по номеру хропе, як трактор. Я б краще дома перед новою плазмою сиділа!

Агнія посміхнулася. Вона мовчки простягла чоловікові пакетик із пластиковими хрестиками для плитки. Денис винувато знизав плечима, взяв хрестики та вимкнув звук на телефоні.

Як кажуть, – після чубанини кулаками не махають! За що боролася, недолуга…

А як би ви вчинили в цій ситуації? Залишайте свої думки в коментарях. ставте вподобайки!