– Вірочка, так не можна, – у голосі матері чулося співчуття і тривога, – Наташа, звичайно, не має рації. Але доля її вже покарала. Вибач ти її, ви ж рідні сестри!
– Ти серйозно, мамо? – Спокійно, без видимих емоцій запитала Віра, – рідні? Цікаво, чи вона пам’ятала про це, коли руйнувала моє життя?
– Та вона дурна була, дівчисько зовсім…
– Ага, – перебила Віра, – молодша за мене на цілий рік!
Ольга Борисівна похитала головою:
– Кожен може помилитись.
– Згодна, – твердо сказала Віра, – помилитися може будь-хто. Але на таку підлість здатний далеко не кожен.
– Доню, – мати змахнула сльозинку, що набігла, – я благаю тебе, хоча б подумай про це. Образа, яку ти носиш у собі, небезпечна тобі самій. Заради себе вибач…
– Немає образи, мамо. Ти помиляєшся. Мене це більше не турбує.
– Якщо так, то хай Наташа переїде до нас. Тяжко їй. Потрібно допомогти…
– Нехай переїжджає, – на обличчі дочки Ольга Борисівна побачила повну байдужість, – це твій дім, тобі й вирішувати.
– Дякую, Вірочка. Я знала, що ти зрозумієш, – зраділа мама.
– Нема за що. Тільки нехай зачекає, доки я знайду собі житло. Жити з нею під одним дахом я не буду.
– Як? Ти ж кажеш, що вибачила!
– Я цього не казала.
– Отже, я не правильно зрозуміла.
– Не правильно. Я не пробачу її ніколи.
…Сестри – погодки Віра та Наташа виросли у щасливій родині. Батько багато часу проводив на заводі, мати працювала позмінно. Батьки заробляли пристойно. Дівчаток своїх дуже любили, робили для них все можливе.
Між собою сестри були дуже дружні. Їм не потрібні були подружки. Близькі за віком, вони чудово розуміли одна одну. Разом дорослішали, разом будували плани на майбутнє і, звісно, мріяли про щастя.
Одна за одною вступили в один і той же університет, щоправда, на різні факультети. І хоча у кожної утворилося своє коло спілкування, сестри, як і раніше, залишалися дуже близькими.
Ситуація трохи змінилася, коли Віра зустріла свого Ігоря. Зрозуміло, що тепер велику частину вільного від навчання часу вони проводили разом. Наталка сердилась. Говорила, що Віра проміняла її на чужу людину, яку зовсім не знає.
– Наташ, ти чого? – Дивувалася Віра, – Ігор ніколи не замінить мені ні тебе, ні тата з мамою. Не турбуйся.
– А я й не турбуюсь. Просто невідомо, що в нього в голові, – уперто стверджувала Наталя, – а ти прямо танеш, коли він з’являється.
– Все вже відомо, – Віра обійняла сестру, – учора Ігор зробив мені пропозицію.
– Навіть так? – Усередині Наташі все обірвалося, – а ти що?
– Я погодилася. Ми одружимося влітку, як тільки я отримаю диплом, – радісно повідомила Віра, – ми вже заяву подали. Але це секрет! Не кажи поки що нікому!
– Чому?
– Тому, що батьки одразу заметушаться, почнуть до весілля готуватися. А ми хочемо тихенько розписатися. Щастя любить тишу.
– Добре, – погодилася Наталка, скріпивши серце, – я нічого нікому не скажу.
Однак цього ж вечора, по секрету, все розповіла матері. Ольга Борисівна відразу повідомила чоловіка. Той обурився, що дочка хотіла приховати від рідних такі важливі зміни у житті.
– Віро, ну як же так? Ти мала з нами порадитись.
– Тату, я кохаю його. Що тут радитись? – Віра обійняла батька, – не хвилюйся, все буде добре.
– Дай Боже, – озвався той, – щастя тобі, дочко.
Після невеликого весілля, на проведенні якого батьки таки наполягли, Ігор та Віра почали жити окремо. Ігор мав однокімнатну квартиру. Задовго до одруження він одержав її в подарунок від бабусі.
Віра швидко перетворила своє нове житло на затишне гніздечко. Попередньо молодята зробили косметичний ремонт, замінили деякі меблі.
Що саме купити, Віра завжди обговорювала з Наталкою. Звикла довіряти її смаку. Тож сестра була у молодих дуже часто.
Іноді приходила, коли на неї зовсім не чекали: любила робити такі сюрпризи. Приносила щось смачненьке, або міцне, і тоді посиденьки затягувалися до пізнього вечора.
Якоїсь миті гостя кидала погляд на годинник, охала, що вже пізно і спішно збиралася додому. Ночувати жодного разу не лишилася. Мовляв, мати хвилюватиметься.
І тоді Віра просила Ігоря проводжати сестру до зупинки, та посадити у транспорт. Думка, що це може призвести до якихось негативних наслідків, жодного разу не спала їй на думку.
Як з’ясувалося, даремно. Між Ігорем та Наталією спалахнула іскра…
Вони, звичайно, всіляко їй чинили опір, але, як тільки обставини склалися сприятливо, від іскри спалахнула велика пожежа, яка розділила життя сім’ї на до, і після.
Віра потрапила в лікарню з апендицитом. Увечері зателефонувала сестрі й попросила привезти деякі речі. Наталя поїхала до Віри додому. А там Ігор…
Після того, як все сталося, Наталка відвезла Вірі передачу і повернулася до Ігоря. Подзвонила батькам, що кілька днів поживе у подруги.
– Навіщо? – Злякався Ігор, – що, якщо вони сюди заявляться?
– З якого дива? – Усміхнулася Наталка, – мама зараз буде днювати й ночувати біля лікарні.
– Ну, не знаю, – зніяковів Ігор, – поки ти до Віри бігала, теща дзвонила, цікавилася, чи є в мене що в холодильнику. Пропонувала у вас пожити, доки Віри немає.
– Мама у своєму репертуарі: хоче всім добра. А ми без неї впораємося, правда? – Наташа припала до чоловіка сестри.
– Ох, Наталко, – зітхнув Ігор, – дарма ми це з тобою зробили…
– Нічого не дарма, – прошепотіла дівчина у відповідь, – я давно тебе кохаю…
Декілька днів пролетіли дуже швидко. Віру виписали.
Повернувшись із роботи, Ігор побачив бліденьку, схудлу дружину, яка клопотала на кухні.
– Ігор! – Зраділа вона, – як же я скучила! Що ж ти до мене жодного разу не прийшов? Роботи багато?
– Угу, – буркнув Ігор, радіючи, що Віра сама вигадала відповідь на неприємне запитання, – цілодобово в офісі сидів…
– Бідолашний, – ласкаво промовила дружина, – зараз я тебе погодую. Набридло, мабуть, у столовці харчуватися?
Ігор дивився на Віру, слухав і відчував, що її присутність йому заважає… Він думав про Наталю…
А та у себе вдома плакала в голос. Її серце розривалася від горя. Ігор зараз там! З нею! Як же вона її ненавидить!
Наташа ніби забула, що Віра – її рідна сестра. Найближча людина у житті.
За кілька днів Ігор та Наташа зустрілися. Довго мовчали, просто дивилися одне на одного.
– Що робитимемо? – тихо спитав Ігор.
– Не знаю, – так само тихо озвалася Наташа. Потім ніби прийшла до тями:
– А чому ми маємо щось робити?! Ми що, не маємо права на щастя?
– Але ж це підло, – Ігор дивився на Наталю впритул.
– Схаменувся, – розсміялася та, – пізно, батечку, тепер я тебе шантажуватиму!
– Що?! – Жахнувся Ігор, який прийняв слова Наташі за чисту монету.
– Я пожартувала! – Дівчина кинулася до чоловіка на шию, – Ігор, я не знаю, що робити! Я знаю лише одне: я хочу бути з тобою! Хоча б іноді! Ти ж не позбавиш мене такої можливості?!
– Ні, – відповів чоловік, притискаючи дівчину до себе…
Вони почали зустрічатись. Ховалися добре: ніхто ні про що не здогадувався.
А потім сталося те, що мало статися. Наталя виявила, що вона в положенні. І чітко дала зрозуміти Ігореві, що дитина буде.
– Оце так, – розгубився Ігор, почувши новину.
– Ти не радий? – Наташа надула губи.
– Який радий? Що ти скажеш усім? Як поясниш?
– Це все, що тебе турбує? – Наталка посміхнулася, – не хвилюйся. Все дуже просто: скажу правду.
– Що?!
– А чому я маю брехати? У нас буде дитина. Ось і все.
– А Віра?
– До чого тут Віра? Ви з нею чотири роки прожили, дитину не прижили. Ми з тобою лише три місяці – і, будь ласка! На мою думку, все очевидно: ти повинен залишитися зі мною.
– А Віра?
– Що ти, як папуга: Віра, Віра… Ціла буде твоя Віра. Поплаче, постраждає, та заспокоїться. Це менше зло, ніж те, що дитина буде без батька.
– Ну, не знаю…
– А тобі й не треба знати. Сиди собі, та мовчи. Я сама розберуся зі своїми родичами й все влаштую. Головне – не втручайся. Домовились?
Ігор мовчки кивнув головою. Коли Наташа все розповіла батькам і Вірі, спеціально зібравши їх разом, у кімнаті повисла потойбічна тиша.
Нарешті, Віра запитала:
– Ти нормальна взагалі?
– Нормальна, – огризнулася Наталка.
– Як ти могла?
– Не знаю. Так вийшло…
– Навколо повно чоловіків! – Закричала Віра, – навіщо тобі знадобився мій?!
– Це кохання. Справжнє. Розумієш? – Наталка дивилася на сестру невинними очима, – ти зрозумієш мене, потім…
– Потім?! Не буде ніякого потім! Я тебе знати більше не хочу! Відтепер – я не маю сестри! – Віра схопилася і вибігла з кімнати, грюкнувши дверима.
Наталя хотіла побігти за нею, але батько зупинив її:
– Стій! Сядь! Не чіпай сестру. Послухай мене! Те, що ти зробила, називається дуже просто: зрада. Але я бачу, що ти так не вважаєш.
– Ти моя дочка, до того ж в положенні. Я не можу вигнати тебе з дому. Тому поки що залишайся. І думай, як ти житимеш далі.
– Та нормально все буде, тату, – спробувала заспокоїти батька Наталя, Ігор розлучиться з Вірою, й одружується зі мною!
– Це ти називаєш нормальним?
– Звичайно. Іншого шляху все одно немає. Чи ти хочеш, щоб я позбулася дитини?
– Не смій! – Батько схопився.
– Отож…
Все сталося так, як обіцяла Наталя. Віра та Ігор розлучилися. Це сталося швидко, буденно. Ділити куплені меблі Віра відмовилася. Вона повернулася до батьків.
Наталя переїхала на її місце до Ігоря. Тепер вона стала його офіційною дружиною.
Пара з хвилюванням чекала на первістка. Це очікування хоч якось згладжувало ту неприємну атмосферу, яка запанувала в сім’ї.
Батько з матір’ю Наташу не відвідували, до себе не запрошували. Віра викреслила її зі свого життя.
Наташа, яка сподівалася, що її цікаве становище загладить конфлікт, була розчарована. Але, подумавши, вирішила, що коли з’явиться малюк, всі образи підуть на другий план.
І всі помиряться… І сестра зрозуміє її, й пробачить… І всі обов’язково будуть щасливі! Її надії не справдилися.
Почалося з того, що дитина з’явилася хворою. Серйозно хворою. Лікарі попередили, що у хлопчика будуть не лише фізичні, а й психічні відхилення. Пропонували залишити дитину в лікарні, але Наталя відмовилася.
За місяць привезла малюка додому. Мама, звісно, одразу прилетіла на допомогу. Віра не прийшла…
Через два місяці Ігор пішов від Наташі зі словами:
– Вибач. Я не можу… Я вам допомагатиму. Можеш тут жити скільки захочеш. Я якось влаштуюся…
Через півтора року Наташа отримала повістку. Ігор подав на розлучення. Після чого, відводячи очі убік, попросив її звільнити квартиру. Мовляв, він збирається одружитися.
Отоді мати й вирішила поговорити з Вірою. Вона просто не могла кинути молодшу дочку напризволяще.
Реакція Віри її не здивувала. Вона чекала на щось подібне, хоча в глибині душі сподівалася, що серце доньки пом’якшиться. Все-таки йшлося не лише про її сестру, а й про єдиного племінника
Але не пом’якшилося. Ользі Борисівні навіть здалося, що Віра радіє бідам сестри…
Слово своє Віра дотримала. Знову звільнила сестрі місце. Виїхала, не сказавши, куди. Лише записку залишила: “Забудьте про мене. Щасливо залишатись”.
Минули роки. Ольга Борисівна поховала чоловіка, згодом онука. Вони з Наталією так і живуть удвох: мамі вже потрібний догляд.
Віра вийшла заміж. Має двох уже дорослих дітей. І чоловіка із чудовим почуттям гумору. Він часто жартує, що взяв дружину без причепа – жодної рідні!