Відразу після закінчення школи я вийшла заміж за свого однокласника Вадима. Батьки спочатку були проти наших стосунків, але потім упокорилися.
За рік я зрозуміла, що чекаю дитину. З’явився наш синок, ми назвали його Богданом, бо вважали, що малюк даний нам Богом.
На той час нам із чоловіком було дуже важко у фінансовому плані. Вадиму довелося кинути навчання у технікумі, щоб влаштуватися на роботу та забезпечувати нашу родину.
Я ж розривалася між навчанням та дитиною. Добре, що нас підтримували батьки. Вони сиділи з малюком та намагалися допомогти матеріально.
Коли Богданові виповнилося два роки, я зрозуміла, що знову при надії. Адже все тільки почало налагоджуватися.
Вадим сказав, щоби про гріх я навіть не думала. Чоловік влаштувався на другу роботу, де пропадав цілими днями. Додому приходив пізно ввечері, а рано-вранці йшов назад.
Батьки спільними зусиллями придбали нам квартиру. Більше не потрібно було витрачати гроші на оренду житла, але нам все одно було важко у фінансовому плані.
В нас з’явилася дочка Марта. Довелося перевестися на заочне навчання. Було дуже складно поєднувати навчання та виховання двох малюків.
Коли діти підросли, а Марта пішла до дитячого садка, я змогла влаштуватися на роботу за фахом. Наше фінансове становище покращало. Ми вже могли собі дозволити влітку їздити на море. Згодом купили дачу та машину.
У 32 роки я знову дізналася, що в положенні. Ця новина шокувала мене, тому що ми з чоловіком вирішили, що двох дітей нам цілком достатньо. Але на сімейній раді вирішили, що треба залишати дитину.
Я вийшла у декрет, чоловік знову влаштувався на другу роботу, бо ми відкладали гроші на майбутнє наших дітей. В нас з’явилася ще дочка – Оксана.
Знову почалися підгузки, пелюшки, суміші. Так, було важко, але ми знову впоралися.
Діти дорослішали, життя потихеньку налагоджувалося. Богдан вступив до університету, і на четвертому курсі заявив нам, що хоче одружитися.
Ми спочатку намагалися донести до нього, що ще рано думати про весілля. Нехай спершу закінчить університет, влаштується на добру роботу.
– А ви не хочете себе згадати? – відповів син. – Самі одразу після школи одружилися.
Крити не було чим, і ми змирилися. Обраницею сина виявилася привітна дівчина з доброї родини. Ми з її батьками поєдналися, організували весілля і купили молодим квартиру.
Марта бачила, як ми допомагаємо братові, і за рік теж зажадала, щоб ми і їй купили квартиру. Сказала, що вже доросла і хоче жити окремо.
Нічого не вдієш, ми до всіх дітей ставимося однаково, тому довелося взяти кредит та частину накопичень та купити доньці однокімнатну квартиру.
Коли молодша донька Оксана закінчила школу, то заявила, що навчатиметься лише у столиці. Вступила до престижного університету на платній основі. Ми з чоловіком продали машину, взяли ще один кредит та сплатили її навчання.
Чим ближчі роки йдуть до старості, тим непомітніше летить час. Я вже пів року перебувала на пенсії, але ще працювала.
І тут у Вадима стався інсульт. Мені довелося звільнитися з роботи, щоб доглядати хворого чоловіка. Але, дякувати Богу, все налагодилося, Вадиму стало краще.
Дуже прикро, що за весь час батькової хвороби ніхто з дітей не приїхав його відвідати. Він усе життя працював, працював на кількох роботах, щоб забезпечити їм гідне життя, а дітям ніби все одно.
Син дзвонив кілька разів, сказав, що йому, як завжди, ніколи. Марта влаштовує своє особисте життя, їй взагалі не до нас, а Оксані приїхати не дозволяє навчання.
Виходить, що вийшовши на пенсію, ми з чоловіком стали не потрібні своїм дітям. Хоча ми любили їх і завжди до всіх добре ставилися, у всьому підтримували та допомагали у фінансовому плані.
А зараз діти про нас забули. Дуже боляче визнавати цей факт. Ми з чоловіком намагалися забезпечити дітям гідне майбутнє. Тепер ми можемо сподіватися і покладатися тільки один на одного.
