Майже все дитинство ми переїжджали з квартири на квартиру, у мене і подруг майже не було, тому що школи міняла чи не щорічно. Ну, так нам щастило на господарів.
Мені зараз 36 років, я була одружена, розлучилася 6 років тому. Тож зараз виховую двох доньок одна. Щоправда, з дітьми мені активно допомагає колишня свекруха, та й колишній чоловік осторонь не стоїть: платить аліменти, може забрати дівчаток зі школи, провести з ними вихідний день.
А як інакше, якщо я працюю дуже багато, на двох роботах, щоб і дівчат своїх на ноги поставити, і іпотеку доплатити за двокімнатну. Заміж я вийшла у 22 роки, одразу після закінчення інституту. Тоді іпотеку платив мій, тоді ще, чоловік (він старше мене на 7 років), так що на вимогу чоловіка я підписала шлюбний договір, щоб не претендувати на його житло, якщо що.
Коли трапилося те саме “якщо що” — інша жінка, колишній вчинив благородно: у нього залишалися гроші від невеликої спадщини, отриманої, плюс у мене за час шлюбу вдалося відкласти невеликі накопичення, плюс ще 4 роки я з доньками жила у квартирі колишнього чоловіка, оскільки взяла собі квартиру на етапі котловану, а здачу будинку, як водиться, трохи затримали.
Ну, загалом, перекрутилася, викрутилася і зараз все ще викручуюсь. Тяжко, звичайно, але… найстрашнішим моїм сном було залишитися без житла як мама. Постійних переїздів я своїм донькам не бажаю.
Старша зараз у 5-му класі, молодша пішла до першого. Квартиру купували недалеко і від колишньої свекрухи, і від нашого колишнього житла. Що вдієш, чоловік колишній, але в нас назавжди з ним спільні діти. А тут їхнє життя цілком зручно влаштоване. Я можу спокійно підробляти, знаючи, що свекруха мене підстрахує будь-якої миті.
Моя мама теж у розлученні, зараз їй 57 років, вона ще працює, а ось свого житла у Києві вона не має. Так сталося. Заміж вийшла за батька, познайомившись з ним, коли він відпочивав у бабусі в її рідному селі, залетіла майже відразу після знайомства, переїхала до нього, точніше, до його матері у Київ.
Швидкий та вимушений шлюб складався погано, та ще й свекруха підливала маслиця у вогонь. Закінчилося тим, що в 5 років я залишилася без батька. Мама на той час працювала, повертатися, як вона говорила, в глухий кут у село, не захотіла.
Мама з маленькою мною винаймала однокімнатну, квартири часто міняли: то господарі терміново продавали, то сусіди зверху заливали, то господарі ціну підіймали.
Часом ми навіть непогано жили. Батько платив непогані аліменти, мати заробляла, бабуся по батькові щось мені купувала. Але не пам’ятаю я, щоб мама намагалася якось підробляти, накопичувати на власне житло. Хай би не в Києві, а десь поряд. Не було такого.
Натомість мама, отримані відпускні або відкладені гроші, брала та їхала на море. Зараз я вважаю, це було недозволенне в нашому випадку марнотратство. А ще мама досить непогано вдягалася. Я підозрюю, що вона сподівалась влаштувати своє особисте життя.
Але так і не влаштувала. Чоловіки їй траплялися такі ж безквартирні, дізнавшись, що в мами орендована однокімнатна квартира, та ще й дитина, якось зникали в тумані. Дорогий одяг та нові сумочки не допомагали. А ті мужики, які були при квартирах, теж якось мамою не марили. Ну, буває, що тепер.
Я також чудово уявляю, що я не мрія для чоловіка. З двома доньками та іпотекою! Навіть стосунки для здоров’я завести ніколи, якщо чесно. Діти, робота, треба на ноги встати. І так, зі мною мамі теж колишня свекруха допомагала. За всіх її недоліків зі мною сиділа, якщо мама, звичайно, не винаймала нове житло у чорта на рогах.
Батько мій вдруге одружений, нова дружина йому народила аж трьох синів, я з ними спілкуюся, але дуже рідко — мені ніколи. Однак, батько мені навіть виділив велику суму на покупку меблів в нову квартиру. Все ж таки допомога. На спадок від нього я не сподіваюся — спадкоємців у батька повно, та й він натякнув, щоби не розраховувала.
А от мама активно натякає мені, що настав час прописати її у моїй двокімнатній. А я цього не хочу. А тому, що мама незабаром не зможе винаймати житло, на пенсію ж вийде. І говориться мені це під таким соусом, що зараз вона мене не турбує, але на пенсії вона переїде до мене, у двокімнатну. Я цього не хочу.
– А куди ж мені? – каже мама так впевнено. – Що ти з пропискою все тягнеш? Все ніяк часу не знайдеш? Все молю Бога, аби не довелося на нову квартиру переїжджати. Дожити б до пенсії в цій, вона до моєї роботи близько, а вже потім — відразу до тебе. На пенсії я не зможу винаймати житло, а куди ж мені ще.
– Звичайно, – зі психом кажу мамі. – Куди ж ще? Влаштувала своє життя так, що в тебе жодного кута немає, а тепер на мене намагається впасти? Я про це зовсім не мріяла. Та й куди ти приїдеш? Зі мною в одну кімнату жити? Чи з доньками? Чи мені доньок до себе взяти, звільнити тобі місце? Я не хочу. Тісно, незручно. Ти свого часу не хотіла питання з житлом вирішувати, а я тут до чого? Я працюю на двох роботах, морями не роз’їжджаю, обновки купую собі, якщо вже зовсім носити нічого.
– Ну ти ж моя дочка! Як ти мене можеш покинути!?- скиглить мама.
– Я вважаю, що після виходу на пенсію ти повинна будеш просто повернутися на свою батьківщину. Там, до речі, ще бабуся жива і цілком бадьора, тож поїдеш туди.
– Що ти! Я звідти мало не сорок років тому бігла, скидаючи капці. Жити з мамою, у її віці? Та нуууу! Там для мене все чуже, до того ж будиночок невеликий, одна кімната прохідна, в спальні мама, ну що це за життя, – знизує плечима мама. — Я звикла вже до Києва, в селі не витримаю від нудьги.
Вона не хоче в маленькому будиночку жити зі старенькою, це незручно. А в мене у двокімнатній, де двоє дівчат — зручно? От не хочу. Навіть не беремо до уваги моє особисте життя, просто у моїх дочок погіршаться умови. Не хочу.
Треба було мамі раніше дбати про квартиру, цілком могла б і купити, і іпотеку виплатити. Якщо не хотіла? Як це не жорстоко звучить, але не мої проблеми.
Що скажете? Я — черства жінка, так чинити з рідною людиною не можна? Чи все правильно: мама своє життя сама влаштувала, чи не треба тепер дочку обтяжувати собою?
