Вийшло так, що на мою шию впали турботи про свекра. Вони жили вдвох із дружиною, але нещодавно її не стало. Свекор, напевно, переживав, але більше не про дружину, що пішла з життя, а про те, як йому буде погано одному.
А треба сказати, що в їхній родині було так заведено, що чоловік командир, а дружина підлегла. Вона покірно виконувала всі його забаганки, мало піклуючись про себе. А він сприймав це як належне.
Власне, така модель поведінки перейшла і до нашої родини. Я почуваюся локомотивом! Благо чоловік особливо не командує, але й у справах сімейних участі не бере, покладається на мене.
Так от, свекрухи не стало, і треба було якось побут свекра впорядковувати. Ми з чоловіком живемо в однокімнатній квартирі, у свекра теж однушка. Чоловік запропонував нам з’їхатися, але ця пропозиція не сподобалася ні мені, ні свекру. Я не хотіла бути домробітницею для двох чоловіків і бачити щодня незадоволену фізіономію старшого. А він взагалі прямо заявив:
– Ні, будете в мене під ногами плутатися. Мені самому краще. Допомагати допомагайте, але жити разом із вами я не хочу.
Загалом, домовилися ми, що я йому обіди готуватиму і раз на тиждень привозитиму. Якісь повсякденні продукти на кшталт молока, хліба, ковбаси він сам собі купує у найближчому магазині.
Прибиранням у своїй квартирі свекор принципово не займається, каже, що не чоловіча це справа. А мені теж не хочеться в його бруді копирсатися, тому я раз на місяць замовляю клінінгову службу. Свекру, звісно, хотілося б, щоб я сама його обслуговувала. Він якось сказав:
– Ось прибирали у мене дві дівчинки, то баночку з льодяниками з кухні вкрали. І хустка носова у мене висіла на батареї, а тепер її немає.
Господь з вами, та кому потрібна стара носова хустка?! А льодяники свої, мабуть, сам з’їв, а на дівчат наговорює.
Загалом, як ви зрозуміли, мій свекор — той ще дивак. Але найгірше доводиться, коли він занедужує. Хвороби інших людей – це дрібниці порівняно з ним. Ну, це так він усіляко показує. Для свекра нежить рівноцінний ядерній катастрофі для інших людей! Він по три рази на день міряє собі тиск, і якщо він, — 140 на 90, то вже викликає швидку допомогу. А йому, між іншим, 78 років. Для його віку такий тиск – це норма.
А тут восени, у найвірусніший сезон, мого свекра теж прихопило. Подзвонив він мені в неділю, десь у другій половині дня, і слабеньким таким голосом каже:
— Марія, у мене температура 37,2, мені дуже погано, виклич мені лікаря.
37,2! Так я з такою температурою на роботу ходжу!
— Борис Володимирович, з такою температурою ніякий лікар до Вас не прийде. Ще якісь симптоми є?
Задумався він. І почав із себе симптоми видавлювати.
— Ще нежить, — каже.
— У Вас звичайна застуда, прийміть противірусне та ляжте поспати.
Він образився, кинув слухавку. Але за дві години знову передзвонює.
— Мені дуже погано, все тіло ломить. Мені потрібен лікар.
– Горло болить? — питаю. – Кашель є?
– Кашель? Кхе-кхе – є, – відповідає, – кхе-кхе-кхе.
І так закашлявся, що аж вдавися. Адже на початку розмови зовсім не кашляв.
— Зараз вечір неділі, лікар до Вас сьогодні не прийде. У кращому разі завтра.
— Тоді виклич мені швидку, — каже свекор.
Ну, швидку так швидку! А то спокою не дасть. Дзвоню я у швидку.
— Хочу викликати лікаря своєму свекру, — говорю.
– Симптоми?
– Температура 38,7, сильний кашель, задихається.
Самі розумієте, довелося посилити симптоматику, бо на його скарги швидка б не приїхала. Але мене починають розпитувати:
– Опишіть кашель: сухий, вологий, мокрота відходить? Як він дихає — у сидячому положенні, у лежачому?
— Дуже задихається, — говорю. — Слово скаже і закашлюється.
— А сам він може говорити?
– Може.
— Ну, дайте йому слухавку.
— То ми не разом живемо.
— А що ж Ви мені голову морочите, мій час витрачаєте?! — обурився оператор зі швидкої. — Дайте мені телефон, я сам йому подзвоню.
Ось так, я ще й винна виявилася. Дала телефон свекра. За пів години він мені передзвонює.
— Був у мене лікар зі швидкою, сказав, що нічого страшного — звичайна застуда. Залишив противірусні, сказав приймати чотири рази на день. А ще сказав, що якщо температура вище 38,5 підніметься, треба приймати жарознижувальне. А я його не маю. Привези!
Довелося мені пізно ввечері в аптеку бігти та через все місто свекру жарознижувальне везти. Але ж температури у нього високої не було!
Загалом протягом трьох наступних днів він зі своєю застудою тричі лікаря собі викликав — вже з поліклініки. І що найцікавіше – до нього приходили! Щодня після візиту лікаря він мені дзвонив і звітував:
— Зі мною все добре.
Ну, мабуть, з лікарями йому легше, вони його заспокоюють. Хоч і призначили те саме, що і я в перший день. А тут дзвонить він мені рано-вранці, я ще в ліжку лежала.
— У мене температура 36, дуже низька, — бідкається, — не знаю, що робити.
— Викликайте лікаря! – І поклала слухавку.
Ну як це витримати? Добре хоч ми не мешкаємо разом.
