Виїхала до Італії, але пробути довго не змогла. Виявилося, що російська пропаганда тут дуже добре працює

Ось щиро скажу, я ніколи не хотіла жити за кордоном. Люблю Київ та його ритм, мені завжди було комфортно у цьому місті та моїй країні. І свою доньку я хотіла виховати саме тут. Але після повномасштабного вторгнення моє життя дуже змінилося.

Спочатку я і не думала нікуди їхати. Я була впевнена, що все закінчиться незабаром. Боятися нема чого. Але час минав і ситуація лише погіршувалась.

А ще я маю на руках 2-річну доньку. Я втомилася жити в постійному страху, бігати в укриття з дитиною і заспокоювати її. Маруся почала боятися кожного шереху.

Тоді моя сестра запропонувала мені на якийсь час перебратися до неї. Ми з чоловіком почали думати, як виїхати до Італії найшвидшим та найбезпечнішим шляхом.

Костя довіз нас до кордону, а там ми пересіли на автобус. Швидко все одно не вийшло. Та й сам шлях був дуже стресовим. Але врешті-решт ми все-таки опинилися у сестри.

Марина мешкає у столиці Італії. Кілька разів я гостювала в неї, але Рим мені подобався лише як туристичне місто. Жити там я ніколи не хотіла, хоча теоретично могла. Коли ми з донькою облаштувалися, я почала дізнаватися, як нам отримати документи та якусь фінансову допомогу.

Дякуючи сестрі, яка допомагала мені в цьому, оскільки мови я не знала. Але й знання італійської мені не дуже допомогло б, оскільки бюрократична система Італії — той ще квест.

Отримати бодай якийсь папірець про свій статус мені вдалося лише через 5 місяців. Пощастило ще, що за цей час ми з донькою жодного разу не захворіли. Потрапити до лікаря ми навряд чи тоді змогли б.

Італійцям можна позаздрити лише в тому, що вони ніколи нікуди не поспішають, але при цьому добре почуваються. Я до такого не звикла. Це не мій ритм життя абсолютно. Крім того, вони дуже консервативні. Я спостерігала за жінкою, яка мешкає по сусідству. Її рутина схожа на день бабака.

Пам’ятаю, я покликала її до нас на вечерю якось. Захотілося зібратися всією родиною та запросити сусідку, бо вона часто мені допомагала. Так та відмовила, пославшись на зустріч із подругами у барі. Вони ходять туди в той самий день в той самий час. І місце зустрічі завжди однакове.

Якось я запитала, чому їм не хочеться зустрічатися в якихось нових закладах, адже їх так багато у Римі. На що отримала відповідь, що без них той бар загнеться.

Сусідка, звичайно, пожартувала. Але я зрозуміла, що італійці спрямовують свій консерватизм на подібні речі, щоб у такий спосіб підтримувати економіку країни.

А ще мені дуже важко давалася італійська спека. Вона відрізняється від нашої. Тут перебувати на вулиці в годину пік, а це майже весь світловий день, просто неможливо. Тільки сміливці виходять на сонце. Я одного разу припустилася помилки і вийшла в магазин у цей час. Трохи не знепритомніла прямо на дорозі! Більше я таких сміливих вчинків не робила.

Єдине, що мені дуже сподобалося в Італії, це відкритість людей. Тут з тобою можуть заговорити прямо на вулиці без жодних приводів. Італійці щирі та чуттєві. Їх точно не переплутаєш ні з яким іншим народом.

Проте перебувати тут довго я не змогла б. Пропаганда нашого східного сусіда тут дуже добре працює. І тому я тут швидше біла ворона, ніж своя. Якби не моя донька, я ніколи не поїхала б. Жити за кордоном чудово, але краще дому немає нічого на світі!