Виїхала у Лондон через небезпеку і страх, а вчора чоловік подзвонив і розбив мені серце

Мене звати Людмила, мені 30 років і останні 5 я живу з цивільним чоловіком. Коли ми познайомились я була зачарована, дивилася на те, як розвивалися наші стосунки і сама собі заздрила.

Віктор харизматичний, розумний, поціновувач широких жестів. Він подарував мені багато спільних подорожей, завжди водив у дорогі і красиві заклади. Я відчувала його плече. Він гідний чоловік, щастя мати такого супутника життя.

Але за деякий час спілкування мене чекав сюрприз. У Віктора народився син. Тобто весь той час, коли на мою думку ми робили кроки назустріч одне одному, десь поруч ходила вагітна від нього дівчина. Він коротко розповів вже після виписки з пологового. Шлюбу у них немає і не буде, дитина його відповідальність, до матері почуттів немає. Ну вийшло так!

Я вирішила залишити його проблеми йому. Чого все так, з одного боку добре, з іншого по-дурному? Я вирішила дати цій ситуації час. І згодом ми стали ще ближчими. Ну що я зроблю, як це кохання. Я звичайно трохи ревнувала, тож ми почали жити разом, щоб я розуміла, що ніякої іншої родини немає. А є лише дитя і відповідальність, та й та переважно фінансова.

З часом мене почав турбувати інший момент. У нас орендне житло і ми не родина. Це відчуття, ніби землі під ногами немає. Рік чи два можна на це не зважати, але пройшло довгих п’ять років, і нічого. Нам гарно вдвох, але я хочу більшого.

Я шукала в собі сили на розмову. Намагалася впевнити себе, що якщо він не підтримає мене, то варто буде піти, розірвати ці стосунки поки не пізно.

А потім почалась війна. В перший тиждень я виїхала до університетської подружки у Лондон, в нас вийшло оформити допомогу і відшкодування житла. Віктор постійно надсилав кошти, щоб підтримати мене. І це з країни у стані війни! Мій герой.

Питання щодо квартири з поля зору випало, навіть краще поки, що орендне. Щодо створення родини теж стато неактуальним, я далеко, хто знає, що завтра.

Віктор подзвонив мені вчора по відеозв’язку, спитав чи є час для розмови. Потім заговорив про матір його сина, вона виявляється знову при надії. Я спочатку навіть зраділа: в її житті з’явився чоловік, тож тепер їй до Віктора не буде діла… А потім придивалася до нього і зрозуміла… Я зрозуміла про що ми говоримо.

Я плакала якийсь час. Не знаю, що робитиму далі. Згадую, як ще нещодавно мені хотілося мати маля від нього. Але лише в шлюбі. Я до цього сувора, поки немає каблучки, я пью пігулки. Певно і добре, що так склалося, що я не опинилася на узбіччі його життя із дитиною.

Сподіваюся це вже точно для нас кінець і багатодітний татусь не намагатиметься запевнити мене знову, що нічого не сталося!