Вже багато років я не ворожу на картах і нікому не раджу це робити

Більшість з нас – люди мислячі і раціональні. І в містику, а тим більше, ворожінням, вірять не всі і їх вважають людьми «не від світу цього». А якщо щось збігається, то відмахуємося і говоримо – буває. А якщо збувається не раз і не два? Як то кажуть, один раз – випадковість, другий – вже система.

Навчилася гадати на картах, коли мені було років чотирнадцять. Спочатку це було забавною розвагою, але чим більше я практикувала це заняття, тим більше збувалося пророкувань. Не завжди виходило ворожіння, але потім, вже ставши зовсім дорослою, я дізналася, що не кожен день можна гадати.

Тому й не виходило часто нічого, збувалося і не гадалось. За весь час ворожінь, років за десять, я передбачила чотири весілля (один раз навіть обійшлася без карт, просто передбачила, та ще й по телефону), кілька дрібних неприємностей, і навіть двом жінкам коханців викрила (що було-то було). Передбачила навіть трагедію один раз … після цього знала, що гадати при певному розкладі можна і відмовлялася, навіть якщо дуже просили.

Займалася я цим нечасто, не зловживала, так би мовити, і з інтересу, звісно. Тільки подругам і колегам погоджувалася іноді «розкинути карти».

Особливо запам’яталися два випадки, про них і розповім. Навчалася в інституті на заочному відділенні, в іншому місті, куди їздила два рази в рік на сесії. Навчання завжди давалося мені легко, тим більше що в інституті вчилася по своїй спеціальності, пропрацювавши вже п’ять років до часу вступу. З третього курсу знімала житло разом з однокурсницями, жили в одній кімнаті втрьох. Одна з них, Люда, вже була заміжня, розлучилася і ріс у неї синок. Само собою, цікаво було як складеться далі доля, адже однією важко, тим більше коли тобі всього-то двадцять п’ять.

Увечері, після навчання, присіли поворожити «на життя і щастя». Нагадала я їй чоловіка, з яким вона зустрінеться місяці через три (а на більший час картки не передбачають, перевірено не раз). Посміялися, подивуватися … і забули назавтра.

А через п’ять місяців, коли знову зустрілися, прибувши на сесію, Люда винесла мені подарунок – відріз матеріалу, як прийнято на Сході, за добру звістку. Виявилося, що місяця через два після мого ворожіння, зустріла вона своє перше кохання і вже йшла підготовка до весілля. З цього відрізу пошила я кофточку.

Другий випадок стався вже з нашої господинею квартири де ми знімали кімнату. Звали її Зоя Федорівна – наймиліша бабуся, яка пройшла всю війну медсестрою, яка пропрацювала все життя, до пенсії, вчителькою, змушена була здавати кімнату, щоб жити гідно (відбувалося це в кінці 80-х років).

Попросила поворожити … а чому б і ні? Ну і вийшло, що будуть у неї якісь проблеми з грошима, але все скінчиться добре. Вразило те як швидко ворожіння збулося! Повернулися ми після навчання, наступного вечора, «додому», а там Зоя Федорівна в розпатланих почуттях. Розповіла, що син зняв гроші в ощадкасі, а п’ятсот рублів йому недодали … Що таке п’ятсот рублів в той час? Моя зарплата (з відрядженнями) була близько двохсот рублів, у дівчат і того менше.

Перехвилювалися вони з сином, звичайно, що гроші не повернуть … Тільки Зоя Федорівна пам’ятала, що я нагадала вдале завершення її проблем і тому не переживала особливо. А ось син нервував сильно, ще й вилаяв мати за мракобісся. Уже до вечора, син Зої Федорівни пішов в ощадкасу і, після зняття каси, гроші йому повернули – залишок в касі вийшов рівно п’ятсот рублів.

Для нас позитивний момент в цьому, безумовно, був. До кінця сесії, коли грошей не залишалося навіть на нормальну їжу, нас годувала Зоя Федорівна – найдобріша домовласниця в світі. Вже багато років я не ворожу на картах і нікому не раджу це робити. Тому що праві були розумні люди – можна пригадати своє щастя і доля теж може скластися зовсім не так як могла б … Ну їх – ці вищі сили – не треба знати нам що там далі буде. Треба просто жити і радіти життю, як би що не склалося …