Вже давно я помітила у нашому суспільстві таку тенденцію: багато людей працюють та будують своє життя без власного житла. І таких стає дедалі більше. Одним пощастило – їм дісталася житлова площа у спадок, від батьків, від бабусі. Хтось зміг вигідно продати непотрібну дачу та прикупити однокімнатну на околиці. Погана, але своя. А як живуть ті, хто не має шансів купити власне житло?
Саме до цієї категорії належу і я. Моя доля – вічна оренда, переїзди та пошук нового житла. Добре, якщо вдається пожити кілька років на одному місці без проблем. Для цього постійно потрібно працювати та віддавати більшу частину зарплати чужому дядькові. І як за таких умов накопичити на своє житло? Це просто неможливо. А причиною такої моєї ситуації – жахливі стосунки із родичами.
Те, що далеко не у всіх є своя квартира або мізерний будиночок, я знаю. У мене багато знайомих, які постійно орендують. Яке там заробити на квартиру? Це нереально із нашими зарплатами. Іпотека під великий відсоток і дають її не всім. А самотній дівчині на зразок мене взагалі можна не мріяти про це.
Зрозуміло, не обійдеться без порад від оточення: знайди собі чоловіка, спонсора, виріши всі свої проблеми. Але, по-перше, я не з цієї категорії. Не те щоб неприваблива, але такий підхід взагалі не мій стиль. Я так не можу – розводити мужиків, шукати багатого… Не так вихована. По-друге, квартиру маю. Але все не так просто – жити в ній не можу. Тільки прописана.
Я насправді живу цікаво: будую кар’єру, радію життю, подорожую, коли є можливість. Особливо не шикую, але головне є багато друзів, є шанувальники. Але квартири немає. Загалом здається, що просто не доля мені жити у своїй квартирі.
Я старша із трьох дітей. У нас була трикімнатна, дуже комфортна квартира в гарному районі. Жили ми в ній вп’ятьох. У дитинстві не думаєш про перспективу. Ніхто не припускав, як ділитиметься квартира і кому вона дістанеться.
Коли я закінчувала школу, почався страшний період. У мами виявили онкологію, брати довчалися, а в мене була повна невизначеність зі вступом. Не було жодної можливості вчитися та готуватися. Доводилося піклуватися про братів, прати-прибирати, готувати, постійно доглядати маму. Вона була дуже слабка, все було на мені в будинку.
Ви спитаєте, де ж був батько? А він, дізнавшись про хворобу мами, одразу розлучився з нею. Хоча сам її до цього довів, на нервовому ґрунті у мами й почалися проблеми зі здоров’ям.
У результаті все моє життя пішло не за планом – ні нормальної юності, ні друзів, ні навчання. Поки мої однокласники вступали до навчальних закладів, закохувалися, одружувалися, я варила борщі та стежила за мамою. Ходила з нею на процедури до лікарні, давала ліки. Звісно, жодного особистого життя в мене не було.
Брати в результаті успішно закінчили школи, вступили до технічного університету – обидва стали айтішниками. Мами не стало, попри всі зусилля з боку лікарів. Лише після 22 років я стала вільною. Ми жили втрьох із братами, але мені треба було надолужувати втрачений час. Я вступила до університету на два факультети одразу. Така в мені була жадоба до освіти. І влаштувалася на роботу – гроші настав час заробляти, хоча брати потроху підробляли.
Потім поїхала до Харкова – продовжувати навчатися там, жила у гуртожитку, отримувала стипендію. Тут у мене все виходило. Робота була хороша, отримала диплом із відзнакою. Попри те, що я вступила до університету у старшому віці, долала комплекси та нарівні з іншими навчалася успішно. І все б нічого, але постало питання про те, де жити. Під час навчання рятував гуртожиток. А що потім?
У нас на трьох залишилася квартира, де ми всі виросли. Як би ж її продати, розміняти? Потрібно ж купити хоч якийсь кут. Один із братів вже одружився, на весілля батьки нареченої подарували молодятам нову квартиру. Ось це везіння! Другий брат не одружений, але навіщо йому трикімнатна? Однак усі мої питання та спроби якось обговорити цей момент натикалися на якусь стіну. Я вже почала щось підозрювати та пішла до юриста.
Звичайно, серед юристів усі люди дуже досвідчені та багато що побачили. Адвокат, який мене консультував, одразу сказав: вам родичі квартиру віддавати не хочуть, навіть частину. Мені так не здавалося, але у юристів стільки таких випадків у практиці! Часто родичі один одного мучать і забирають житло. Заради грошей люди готові на все, і про всі зв’язки, стосунки забувають геть зовсім, коли мова заходить про спадок.
Але мої брати начебто не такі. І найголовніше: адже я багато років цю квартиру просто «вилизувала», все на мені трималося – мама, навчання, брати, господарство. І після такого я навіть не маю право на кілька метрів житла? Як це можливо? Що за свинство?
Але незабаром усе з’ясувалося: за всім цим стоїть наш тато. Він заборонив братам взаємодіяти зі мною та ділити квартиру. Постає питання, чому? Він там не прописаний, після розлучення виїхав. А брати завжди були на його боці – батько має гроші, з ним вигідніше спілкуватися. Мати вони зрадили – вона помирала кілька років, що з неї взяти? Самі її не доглядали –
це робила тільки я. Вона присвятила їм все своє життя, виховувала і навчала. На мене в неї часу не було, я була як служниця. У результаті вона вмирає, а діти плюють на її пам’ять. І на свою сестру.
А я завжди була на боці матері – знала, як вона жертвувала собою заради синів і як її батько звів у могилу. Але істина була нікому не цікава. Мої брати стали успішними айтішниками, багато заробляли на відміну від мене. Але квартирою ділитися не хотіли. Старший потім ще одну квартиру купив. Молодший отримав у подарунок іншу квартиру від батька. То скільки ж у нього було грошей? І без іпотек, без кредитів люди купують житло. Звичайно, не в столиці, але все ж таки це величезні суми.
Я досі винаймаю житло і не вірю, що зможу купити собі щось своє. Надії отримати свою частку в маминому домі я не маю. Я просто психологічно не можу подолати стрес від спілкування із братами. Мені спокійніше просто орендувати куточок і віддавати за нього пів зарплати.
Така історія, звісно, не в усіх. Але я знаю тих, кого обдурили з житлом, хто також посварився із родичами. І так само не може скористатися правом на житлоплощу. Треба або заробити, або успадкувати. У мене такої нагоди немає.
Нікому не бажаю опинитися в цій ситуації. Але й продавати спорідненість за гроші теж не раджу. Адже все у цьому житті повертається. І матеріальні блага можуть обернутися горем.
