Мого чоловіка забрала хвороба 15 років тому, але вдруге заміж я не вийшла. Було багато залицяльників, кавалерів. Навіть незважаючи на те, що на той момент мені було 43 роки.
Самі розумієте, вік далеко не дівочий. Однак спасибі мамі та генетиці, а ще й спортзалу. Приємно бачити у дзеркалі підтягнуту постать.
Ще маю тридцятирічного сина. Бачимося з ним ми, на жаль, нечасто. Але воно зрозуміло. Мишко здобув гарну освіту і, що я вважаю не менш важливим, виховання. Тож часу він даремно не витрачав, а присвятив свої юні роки навчанню. Тепер син живе у Німеччині, знімає рекламні ролики на професійному рівні. Їздить світом. Я щиро за нього рада, особливо коли ми спілкуємося по відеозв’язку.
Але я й сама почуваюся у фінансовому плані досить непогано. Справа в тому, що мій чоловік все життя був забезпеченою людиною. Він любив робити широкі жести. Ми часто подорожували, дізнавалися про чужу культуру, куштували місцеву кухню — практично на всіх континентах. Навіть у ті часи, коли більшість наших співгромадян про це могла тільки й мріяти.
Тому, коли він нас покинув, то була трагедія не тільки душевного характеру, а й фінансового. Так, залишився будинок, машина. Гроші теж, звичайно. Але я зовсім не бізнес-леді, тож як примножити статки, мені було невідомо.
Залишалося просто жити та сподіватися на краще. І не думати про те, що Сергій сказав мені за кілька днів до своєї смерті.
А слова його були про те, як він любить мене та сина. І шкодує про те, що не зміг бодай трохи побути зі своєю донькою. Дівчинка від іншої жінки. І не зміг їй допомогти, хоча міг би дати їй бодай щось. Так, він зрадив мене, і ми обидва про це знали. Але вирішили не згадувати про випадок ніколи…
Справа була 21 рік тому. Так сталося, що ми мали виїхати до Латвії, на екскурсію. Квитки куплено, речі зібрані. Але в останній момент все зірвалося, і Сергій був змушений залишитися вдома у справах.
Я з сином відлетіла, ні про що не думаючи. Ось тоді все і сталося. Не знаю, хто більше винен: можливо, мені треба було залишитися. Але сталося те, що сталося.
Вже потім чоловік у всьому зізнався. І про те, що та жінка від нього чекала дитину. Це був важкий час. Були дні, коли він твердив, що має піти з сім’ї, покинути нас і жити з нею.
А потім, як за помахом чарівної палички, з нього спадала пелена і він клявся, що ніколи нас не покине, що б не сталося. Зрештою, так і сталося.
Я вибачила його і пообіцяла собі ніколи не думати про той випадок. Так було. Тож Сергій не пішов із сім’ї, у всьому зізнався і до кінця був прекрасним чоловіком і батьком. Не можна докоряти людині все життя за єдину помилку. Принаймні я так вважаю. Ми маємо йти назустріч один одному, інакше навіщо це все?
А кілька днів тому на мене вийшла дівчина, позашлюбна дочка Сергія. Сказала, що хоче познайомитись ближче, дізнатися, яким був її батько. Тому що мама їй нарешті зізналася. Мила, худенька Оля, з такими ж очима, як у мого чоловіка.
Я відразу згадала останні слова свого чоловіка, у тому числі й ті, що були адресовані Ользі. Про те, що він дуже хотів би допомогти їй.
Я знаю, що особливих фінансових успіхів ні в неї, ні в її матері немає. І це дуже сумно. З іншого боку, я не вважаю себе незаможною з огляду на те, як я живу і жила всі ці роки.
Проте я задумалася: а чи потягну зараз якусь допомогу? Справа в тому, що квартира у мене немаленька, ми в ній жили всією родиною. Її треба оплачувати. Машині теж потрібний догляд, бензин.
І, звичайно, про себе не варто забувати. У моєму віці косметика, догляд за шкірою, спортзал і навіть підтримання здоров’я коштує ой як недешево. Продукти, одяг, відпочинок за кордоном – це теж не копійки. Відомо всім.
Ось і виходить, що для того, щоб мені реально допомогти їх сім’ї, а не дати якусь символічну суму, насмішку, доведеться змінити свій стиль життя. У чомусь себе урізати. А я навіть не можу уявити, чим я можу пожертвувати, якщо для мене черговий похід у магазин як ковток свіжого повітря. Як я можу віддати частину себе іншій, невідомій взагалі людині?
Оля не вимагає від мене жодних грошей. Принаймні поки що. Але моє почуття справедливості вимагає від мене, щоби я щось зробила. А я не можу, просто не виходить.
Я довго про це думала, але зовсім не знаю, як допомогти. Виявилося, що я живу в такій зоні комфорту, вище за яку не можу вистрибнути і нижче опуститися у мене теж не виходить.
Але як мені тоді бути? Почуватися добре фізично, але погано в моральному плані. Чи вибрати спокійний сон і відсутність душевних страждань, але почати ходити до дешевих супермаркетів за простроченою ковбасою — у моєму то віці?
Ця дилема з’їдає мене живцем, а я взагалі нічого не можу вигадати. Ось що називається муки вибору, тим часом наша зустріч відбудеться вже за кілька днів.
