Ольга Іллівна прийшла у понеділок на роботу без настрою. Сіла на своє робоче місце, увімкнула комп’ютер, перевірила службову пошту. Нічого особливо термінового не було, отже, подумала вона, працюємо за планом.
Ольга вже налаштувала перший документ, як двері відчинилися й увійшли одразу три її колеги – вони добиралися на роботу на метро.
– Доброго ранку, Ольга Іллівна! Вже працюєте? А ми думали, що ви розповісте, як на весіллі погуляли.
– Розповім, звичайно, тільки в обід. А то ви зараз так будете сміятися, що працювати до кінця дня не зможете, – відповіла Ольга і почала вчитуватися в документ.
Під час перерви жінки вирушили до кафе, де вони зазвичай обідали. Поки чекали на своє замовлення, Ольга почала розповідати:
– Про те, що племінниця чоловіка виходить заміж, ми дізналися ще місяць тому. Лариса – сестра мого Льоші – пані без комплексів.
– Вона одразу оголосила, що весілля – справа витратна, тому подарунки мають бути відповідні:
– Краще грошима, по десять тисяч із носа, – сказала вона. По десять, то й по десять, таки до рідної племінниці йдемо, не до чужої ж людини.
– За тиждень до події Лариса ще раз зателефонувала – нагадала. А до нас у цей час приїхала моя племінниця – дочка моєї старшої сестри, Галка.
– Я у Лариси запитала, чи не хочуть вони і її запросити – таки сестра, хоч і не рідна. Та каже:
– Нехай приходить, тільки вона має одягнути сукню лимонного кольору і таку ж стрічку у волосся пов’язати.
– Ми планували шість подружок нареченої, але одна терміново кудись поїхала. Ось ваша Галка натомість і буде.
– Надивились американських серіалів, – втрутилася Валентина – подружки нареченої в однакових сукнях! Тільки там ці сукні сама наречена сплачує.
– Галина до нас заїхала дорогою додому з півдня – вся засмагла, а в багажі у неї виявився симпатичний сарафан лимонного кольору з жакетиком.
– Галя сама чорноока, брюнетка, тож і костюм, і лимонна стрічка у волоссі виглядали дуже добре, чого не можна було сказати про інших подружок нареченої.
– Коли ми приїхали до РАЦСу, виявилося, що із шести дівчат, які були обрані на роль подружок, прийшли лише дві, тож Галя стала третьою.
– Одна з дівчаток була руденька, з безліччю ластовиння, і їй лимонний колір не пасував категорично. Друга – світленька дівчина з вигорілим волоссям і бровами, взагалі нагадувала міль у непритомності.
– Не знаю, може, наречена й домагалася такого ефекту, але дивитись на дівчат було шкода.
– У нас на весіллі ніякого дрес-коду не було, – сказала Оксана, яка пів року тому вийшла заміж. Зрозуміло, що не треба біле на весілля вдягати, щоб із нареченою не конкурувати, а так – будь-який колір.
– Слухайте далі. Молодь поїхала кататися, Галка з ними, а ми пішли додому, щоб до четвертої в ресторан приїхати. Заходимо до зали, знаходимо таблички зі своїми іменами, сідаємо.
– За столом вже приблизно половина місць зайнята. Дивимося, а біля тарілок немає ні виделок, ні ложок, ні фужерів.
– Пара навпроти нас теж дивується, а жінка, яка сиділа недалеко від нас, каже:
– А прилади свідки там продають, – і показує нам ложку, виделку і келих на довгій ніжці, перехоплені стрічкою лимонного кольору, зав’язаною бантиком. Такий комплект тисячу коштує.
– Сказати, що ми охрініли, – це нічого не сказати. Ми приготували конверт із двадцятьма тисячами та наміняли ще п’ять на різні конкурси та викупи, а тут, виявляється, треба ще й виделки купувати.
– Ну, Льоша мій – чоловік різкий, тож сказав:
– Здається, нас тут не чекали й нам не раді. А ходімо додому, там повечеряємо. Ми підвелися і пішли.
– Клас! Щоб з гостей на повзунки гроші трясли, торт їм продавали – це я бачила, – висловилася Аліса, яка мовчала досі, – але ось про таке – перший раз чую. Написали б одразу у запрошенні, що за підхід до столу у ресторані – тисяча з носа.
– Не хвилюйся, і торт продавали, і з повзунками бігали, і викуп за вкрадену наречену збирали, – продовжила Ольга.
– А коли народ уже добре підгуляв, організували гру «у карти». Тільки замість десяток, дам та королів використовували грошові купюри.
– Троє чоловіків із боку нареченого, троє – з боку нареченої. Перша команда кладе п’ятдесят гривень, друга б’є сотнею, перша – кладе п’ятсот тощо… Хто виграє – отримає приз – великий чупа-чупс.
– Нічого собі! – засміялися жінки.
– А ви звідки довідалися, що там було далі? – Запитала Оксана.
– Так Галка лишилася. Вона познайомилася під час фотосесії з дівчатами та хлопцями, з ними й сіла за далекий край столу.
– Вони, до речі, жодних приладів не купували. Просто, коли їздили фотографуватися, брали із собою одноразовий посуд.
– А в ресторані дістали з набору виделки та пластикові чарки, а потім хтось із хлопців зайшов на кухню і приніс стільки, скільки треба було.
– Хитруни, позбавили організаторів такого доходу! – виразила Валентина.
– І не лише вони. Галя сказала, що крім нас, з весілля одразу пішли ще чотири пари. Тобто, почавши продавати келихи та виделки, вони сподівалися виручити додаткові десять тисяч, а натомість втратили сто.
– Але це ще не все. На другий день Лариса мені подзвонила із претензією. По-перше, чому в Галіному конверті було лише п’ять тисяч.
– І по-друге, чому вона не знайшла конверта від нас. Довелося пояснити їй, що Галя – студентка і була запрошена, як подружка нареченої.
– Я, щиро кажучи, сказала, що дівчина на сукню потрібного кольору витратилася. А нашу відсутність пояснила тим, що нам не сподобалася ідея з продажем виделок.
– І як вона реагувала? – Запитала Аліса.
– Погано реагувала. Заявила, що ми подали поганий приклад, і за нами, не сідаючи за стіл, пішли ще люди, від яких вони розраховували отримати гарні подарунки.
– А з молодняку що візьмеш? Через вас весілля не окупилося! Замовили стіл на шістдесят гостей, а прийшли лише сорок три, – журилася Лариса.
– А Галя ще сказала, що від весільного торта лише три шматки вдалося продати, а решту – батьки додому відвезли.
– А все жадібність людська, – пояснила Валентина.
– Так що ми, як кажуть, піймали облизня, – закінчила свою розповідь Ольга.
– А з моєю тіткою Дашею теж смішний випадок був, – почала розповідати Оксана. – Вона мешкає в селі. У двох сусідніх будинках живуть її приятельки.
– Вони ще зі шкільних років знайомі, дні народження разом відзначають, обмінюються розсадою та інше. І ось одна сусідка Люба видає дочку заміж.
– Святкувати вирішили вдома, двір у них великий. Люба попросила мою тітку та другу подругу – Ганну Василівну – допомогти приготувати стіл.
– Вони два дні там орали. І ось молоді із РАЦСу вже мають приїхати. Ганна Василівна накритий стіл оглянула і каже:
– Ну все, здається! Зараз ми з Дашею збігаємо додому, переодягнемося і прийдемо.
А Люба пом’ялася і їй у відповідь:
– Вибачте, але я вас запросити не можу, тут тільки друзі молодих та близькі родичі.
– Тітка, коли це розповідала, реготала. Але на той момент вони відчули себе, як обпльовані. Весілля два дні гуляли, а на третій Люба подзвонила:
– Тут ще всього стільки залишилося – і м’ясо, і салати, давайте до мене, посидимо, тільки пляшечку захопіть. Зрозуміло, що до неї ніхто не пішов. Та й дружба якось поступово зійшла нанівець.
– Так, справді, повеселили ви нас сьогодні, – сказала Валентина. – Але час працювати – обід закінчився.
Всі зайняли свої робочі місця, але усмішка не сходила з їхніх облич до кінця робочого дня. Невже і в наш час таке неподобство на весіллях буває?
Поділіться своїми враженнями в коментарях. Ставте вподобайки.
