З чоловіком разом уже 10 років, але назвати це нормальним сімейним життям ніяк не можна. За цей час ми неофіційно розлучалися вже чотири рази. Просто чоловік після чергової сварки збирав свої речі та йшов до батьків.
Свекруха в такиз випадках завжди дзвонила телефоном. Лаяла мене, казала, що він знайде краще, ніж я, а ось мені з моїм характером так і бути весь час самотньою.
Але через деякий час чоловік повертався. Приходили і його батьки, свекруха, як ні в чому не бувало, розмовляла зі мною, умовляла народити дитину, щоб була повноцінна сім’я і все налагодилося.
Так повторювалося кілька разів, поки я не завагітніла. Чоловік був щасливий, сказав, що тепер усе буде інакше. Народилася дочка і такого щастя, як обіцяв чоловік, вистачило рівно на пів року, потім усе пішло, як завжди.
Став затримуватися на роботі, міг прийти пізно, а потім вранці виправдовувався, що був якийсь привід для гулянки і що він не хоче псувати стосунки з колективом. А зі мною, значить, можна?
Вже жалкую, що прийняла його назад, хай би жив у своїх батьків. Свекруха знову звинувачує тільки мене, не помічаючи, що її син прийшов на все готове до моєї квартири, і за ці роки тут нічого так і не зробив.
Ще до народження дитини, я пропонувала зробити ремонт, але чоловік все відкладав, а свекруха якось сказала, що і так нормально все виглядає. Вона думає, що я просто хочу, щоб вона витратила свої гроші, а потім вигнати її.
Але я жодного разу чоловіка не виганяла, він демонстративно йшов сам. Єдина моя помилка, що я прощала і дозволяла йому повернутися, у чому тепер остаточно переконалася. Дочці вже пішов другий рік, ще трохи і я вийду на роботу, зможу забезпечити себе та дитину сама, терпіти вже більше не хочу.
Чоловік щоразу, як я роблю йому зауваження або прошу щось допомогти, адже у мене на дитину йде багато часу, одразу каже, що я хочу знову посваритись, і що йому нічого не варто піти до батьків. Ну скільки це можна терпіти?
Думаю, що буде краще, якщо я цього разу вижену його сама, остаточно. Вже немає сил, все терпіти, і думаю, що рано чи пізно ми все одно розлучимося.
