7 років тому я вискочила заміж за Петра. Мені тоді ледь 18 виповнилося. Все починалося як в казці.
Принаймні мені тоді так здавалося. Я була недосвідчена, молода, досить наївна та довірлива дівчинка, тому звісно ж дивилася на світ крізь рожеві окуляри.
Через рік народилася Діанка. Петро не був хорошим чоловіком, та і батьком він був таким собі. Так вже вийшло, що він був не з самої благополучної сім’ї, тому я не дивувалася з того всього.
Відтак коли стукнуло малій 3 рочки він загримів в відділок з підозрою на злочин. Його провину довели цілком, присудили не мало не багато 6 років. Я вже не знаю де він подів вкрадене, але й мені нерви добряче потрусили з його справами.
Тому через кілька місяців я з ним розлучилася. Добре, вистачило мізків спільну квартиру не ділити, а лишити нам з донькою.
Ну, як спільну, купували то в шлюбі, а по суті двокімнатна квартира була куплена з продажу моєї однушки, пустої ділянки яка мені в спадок дісталася, і увага, його жигулів.
Так, Жигулі стали дуже суттєвим вкладом в покупку квартири. Так от, не знаю вже, як йому це вдалося, але пройшло всього 4 роки, а він тепер на волі. Дитину хоче бачити, в квартиру нашу заявився.
А ще сказав, що я мала б дочекатися його. А з якого переляку, скажіть мені будь ласка. Та в взагалі мені його звільнення в достроковий вихід з місць не дуже віддалених взагалі всі плани перебив.
Я заміж вже збиралася. А тепер, тепер доведеться весілля відкласти, я боюсь його. Я боюсь власного чоловіка, мало що йому в голову прийде.
А донька, я ж не знаю яким він став, я його і в квартиру пускати не хочу, страшно. Та і про нового чоловіка мовчу, а якщо він скоїть щось йому. Люди добрі, порадьте що робити, я в розпачі.
