Я була рада, що через збій у розрахунках свекрухи, я позбулася левової частки проблем у житті. З таким синочком на шиї, їй зараз будь-яке добре слово за щастя буде

– Ніщо не замінить тепла та затишку рідної оселі! – Промовив Грицько, сідаючи на улюблений стілець.

– А я тобі давно казала, що тобі Олександра не пара! – З не меншим задоволенням промовила мама Грицька. – Ви, коли ще зустрічатись починали, мені вона вже не подобалася.

– Ні, мам, – Грицько підсунув чашку з гарячим чаєм і подув на парок, що піднімався, – так вона нормальна. Лише ця її робота.

– Кар’єристка вона в тебе недобита! – Заявила Інесса Юріївна. – Добре б, в начальниках ходила, а так – не приший рукав.

– Отож! І я про це! – Гриша взяв шоколадну цукерку. – То в неї курси, то семінари, то корпоративне навчання. А ще стажування, якісь іспити.

– У кожну бочку затичка, – підтакнула Інесса Юріївна.
– Додому прийдеш із роботи, а вона у своїх папірцях колупається.

– Давай, синку, я тебе хоч нагодую! – Запропонувала Інесса Юріївна. – Ця, мабуть, і не готує до пуття! Коли ж їй? Трудівниця негідна!

Відмовлятися Гриць не став, хоча жодного разу такого не було, що Олександра не приготувала поїсти. Та й у будинку завжди був порядок.

– Не послухав ти мене, синку, одружився з цією, – Інеса Юріївна намагалася уникати імені невістки, – а тепер ось мучишся! Вона за своєю роботою тебе забула-закинула. Ні приголубить, ні пригорне. І куди тільки рветься?

– Так-так, – примовляв Гриша, уплітаючи мамин борщ.

– Тебе на роботі змучять, тобі б дружині під лагідний бочок, а в тієї лише одна робота на думці! Родина це?

– Ну-у, – протяг Грицько.

– Ти їж, не відволікайся. Це я так, вголос міркую, – вона погладила сина по руці. – От і твоїй не заважало б подумати хоч про щось, окрім роботи. Живете вже стільки, а діти де? Про те й розмова, що нема!

Гриша тяжко зітхнув. Коли він порушив це питання з дружиною, та йому чітко і конкретно відповіла:

– Діти – це серйозне рішення, яке потребує підготовки та значних витрат. Поки в нас не сформувалася достатня база, це краще відкласти. Тим більше, що час терпить.

– Три-п’ять років дозволять мені професійно вирости, щоб не лише безболісно відірватися від кар’єри, а й вести справи, коли я буду у декреті!

Гриша навіть заперечити нічого не зміг.

– У мене вже вік підходить, – продовжувала Інесса Юріївна, – мені б онуків. Я б їх любила, балувала. Та що я, – вона втерла фантомну сльозу, – продовження роду потрібне!

– Ось, синочку, у чому питання. Потрібно ж після себе слід залишити в нащадках!

Ще одне гірке зітхання Грицька красномовно показало, що той сам думає про спадкоємця і продовжувача прізвища.

– Гришу, а ти на неї натисни! Ультиматум постав! – наполегливо порадила Інеса Юріївна. – Квартиру ти купив, машину також.

Працюєш на своєму заводі, то маєш шану і повагу! Ще й додаткові зміни береш і від понаднормових не відмовляєшся!

Вважай, сім’ю на плечах тягнеш! Постав свою благовірну перед фактом: або діти, або розлучення!

Гриша закашлявся. До такого повороту маминих роздумів він не був готовий. Він дещо перебільшував власну значимість у їхній з Олександрою сім’ї!

Але хто ж розповість мамі, що йому працювати відверто ліньки, а додаткову зміну він взяв лише один раз, і то лише тому, що колега попросив.

Інеса Юріївна поплескала сина по спині і продовжила, присівши на улюбленого коника:

– А я тобі одразу казала, що треба було одружитися з нормальною дівчиною! Яка цінувала б чоловіка свого, дітей ростила, за господарством дивилася! А не на цій, у якої, крім роботи, нічого святого в житті немає!

– Мамо, ти так міркуєш, розлучись, знайди іншу,- Гриша відклав ложку,- зараз панянки такі пішли, що їм олігархів подавай. А я простий робітник!

Гриші треба було хоч якось убезпечити свою легенду. Прямо йому було соромно сказати, що на забезпеченні дружини він перебуває.

– Олігархів раз-два й усе, а нормальний працьовитий мужик, завжди буде в ціні! – серйозно відповіла Інесса Юріївна. – Та за тобою будь-яка побіжить, тільки помани! А не ця твоя…

– Олександро, а коли в моду увійшов макіяж земляного кольору з очима, як у панди? – Запитала Віка, відбираючи у мене пачку паперів.

– Куди? – Підвищила я голос, проводжаючи папери поглядом. – Мені ще дані в систему завести треба!

– Сама заведу, – відповіла Віка, – а ти хоч п’ять хвилин посидь спокійно! Горбатиш тут за сімох.
– У мене там ще справи… – промовила я, але Віка перегородила мені шлях із кабінету.

– Сіла! Розслабилася! Твої справи нікуди від тебе не втечуть, а якщо ти знепритомнієш від напруги, то їх взагалі ніхто не зробить! – Віка посадила мене у крісло.

– Це ж треба, зустріла вперше в житті незамінну людину, – пробурмотіла вона під ніс, а потім, щоб я чула: – якщо на лікарняний підеш, доведеться п’ять чоловік найняти, щоб робота колом не встала!

– О-ох! – Вирвалося в мене, коли я сіла і витягла закляклі ноги.

– А я про що? – хмикнула Віка, клацаючи клавішами комп’ютера. – Ти мені ось що скажи, а навіщо ти так працюєш? Навіщо? Сама розумієш, що всі гроші світу ти не заробиш!

– Ну, – Я завела руки за голову, – у мене сім’я.
– У тебе – чоловік! Нехай він забезпечує родину! Чого ти, слабка жінка, маєш так орати?

Я розумію – кар’єра.

– Але ти й так уже вперлася в стелю. Далі – лише з блатом. Я живу і не напружуюся. У мене також чоловік. Так я йому прямо сказала, або він заробляє більше за мене і утримує сім’ю, або на який ляд він мені здався!

– І що він? – Заради інтересу запитала я.

– Поки що заробляє менше, – нарікала Віка, – але старається! Нещодавно на розряд здав. Ще на курси записався. Там суміжна професія якась. Бачу, що намагається! А що ти бачиш?

– Нічого я не бачу, – блаженно промовила я, бо мене спіткало розслаблення, про яке я мріяла дуже давно.

– Як гарно він співав перед весіллям, та тільки нутро я розгледіла вже після. Ні амбіцій, ні поривів, ні бажань. Заліг, як бегемотик у болоті, та бульбашки пускає.

– А в господарстві він як – корисна живність? – Запитала Віка, відірвавшись від монітора.

– Жартуєш? – Я засміялася. – Я його з-під маминого крильця отримала. Нічого робити не вміє. А як і вміє, то не хоче!

– Невже взагалі нічого не хоче? – Здивувалася Віка.

– Ні, дещо ми хочемо, – Я опустила руки вниз і потрясла розслабленими кистями, – машину ми захотіли, потім ремонт на маминій дачі, потім з друзями на кілька тижнів до пансіонату, він, бачите, втомився.

– А хто платить за це?
– Ну, в нього завжди трішки не вистачало, – я хмикнула, – відсотків вісімдесят.

Віка розреготалася:

– Суща дрібниця! – А потім продовжила серйозно. – Таких нахлібників треба одразу з плечей турляти! Чим довше тягнеш, тим міцніше вчепиться!

– Мій теж поки що на мені, але хоча б по дому щось робить, ну, я говорила. Ти, якщо свого не виховаєш, потім не відкараскаєшся. Точно тобі говорю!

– Ти зараз взагалі ошаленієш, – я випросталась у кріслі, – він тут заявив, що втомився від роботи і бажає піти у вільні художники.

– Куди піти? – Віка спохмурніла.

– Спершу безстрокова відпустка без утримання, щоб знайти себе в житті! І ще так цікаво
сформулював:

– Ти заробляєш достатньо, так що я можу зайнятися самовдосконаленням!
– І що почав робити?

– Поки що, вдосконалює процес пролежування на дивані.

Здивування Віки не могло висловитися словами, а багата міміка, мало не поламала обличчя. І все-таки вона видавила з себе:

– Але тобі самій вирішувати!

Рушити завжди простіше, ніж будувати, а кинути Гриця і розлучитися, великого розуму не треба.

Але ж Віка якось достукалася до свого чоловіка? – думала я дорогою додому. – Чим я гірше? Може, я недостатньо уваги йому приділяла, може, слова неправильні підбирала?

Можливо, якщо йому пояснити, що сім’я – це праця двох, він зрозуміє? За голову візьметься?

Дещо наївно, але я в це вірила, доки не увійшла до квартири. А зустріли мене недвозначні звуки із кімнати.

Я зібралася вже увірватися до спальні, але тут з нашої кухні випливла Інеса Юріївна:

– З’явилася, не запилилася! – випльовуючи кожне слово з глузуванням, промовила вона.
– А ви, якого рожна тут робите? – Здивувалася я.

– А я що, до рідного сина не можу на вогник заглянути? – Склавши ручки на грудях, ангельським голосом промовила вона.

– Він мені і ключик зробив, і адресу на папірці написав, щоб матуся будь-якої миті могла до свого синочка приїхати, поки дружина його на своїх роботах не зрозумій чим займається!

На шум перепалки зі спальні визирнув Гриша:
– А ви що тут робите? – здивувався він.

– Я з роботи, між іншим, до себе додому прийшла, – відповіла я.

– Синочку, а я в гості зайшла, та вирішила не заважати тобі, – з хитрою усмішкою відповіла Інесса Юріївна.

– Гришо, а чому ти зробив своїй матері ключ від квартири, а мені навіть не сказав про це? – Запитала я, розбираючись з фактами по черзі.

Але слідом за Гришею зі спальні вийшла дівчина в моєму халаті:
– Ой, привіт, Інесо Юріївно, – почервонівши, сказала вона.

– Доброго дня, Люся! – відповіла на вітання Інеса Юріївна, а потім повернулася до мене:
– А що ти собі думала? Поки ти по роботах шляєшся, Гришенька повинен один тут сидіти?

– Є нормальні дівчата на світі! Ось я йому і знайшла пристойну, виховану та господарську!

Вона Гриші діточок подарує, і любитиме його, і поважатиме. А ти можеш збирати манатки і на всі чотири, з квартири мого сина!

Я реготала так дзвінко і радісно, ​​що всі присутні заклякли на місці. А я просто відчувала полегшення, що проблеми, які тривали довгі роки, вирішилися в одну мить.

– Слухай сюди, карга ти стара, – почала я, продовжуючи посміхатися, – Гришенька твій – ледар і нероба! А ось що він найкраще уміє – то це брехати!

Цей ледащо, уже з тиждень не працює, бо звільнився. А коли працював, то його зарплати йому навіть на їжу не вистачило!

І квартира це не його, а моя! Я її ще до шлюбу купила. І машини в нього нема! Кредит я брала, і сама виплачувала! І ремонт у квартирі за мої кошти було зроблено, у мене всі чеки збережені.

– Гриша? – здивовано вигукнула Інесса Юріївна.

– То це я попрошу вас усіх вимітатися з моєї квартири! І ключики не забудьте залишити! Але замки я, все одно поміняю. І від машини, Грицю, не забудь ключики залишити. Заявлю про викрадення і не пошкодую!

– Гриша, – Інеса Юріївна зблідла, – я думала, що ти все сам заробив. Я ж тому тебе з Люською і познайомила, щоб ти з добрим майном від своєї мегери пішов! А ти?

– Мамо, – промовив таким нещасним тоном Гриша, – Олександро, – обернувся до мене.

– Пішли усі геть! – Я вказала на двері. – І, Люсю, халат можеш залишити собі! Хоч щось отримаєш з цієї родини!

Блаженно опускаючись на диван, я була рада, що через збій у розрахунках свекрухи, я позбулася левової частки проблем у житті.

– Дякую їй сказати, чи що? – промовила я з усмішкою. – З таким синочком на шиї, їй зараз будь-яке добре слово за щастя буде! Ви зі мною згодні?

You cannot copy content of this page