Два роки тому я вийшла заміж за Діму. Зволікати з плануванням дітей ми особливо не стали, бо нам обом вже по тридцять п’ять років. І ось нещодавно я дізналась, що чекаю дитину.
Сімейний бюджет у нас із чоловіком завжди був загальний. І він, і я добре заробляли, і всі гроші приносили в сім’ю. Ніколи не сперечалися про фінанси, все в нас у цьому плані складалося миролюбно.
Усі мої подруги мені заздрили. Здавалося, що у всіх навколо рано чи пізно виникало фінансове питання, а ми обійшли його.
Щоправда, моя робота була не зовсім офіційною. Я за документами не влаштована в компанії та ніколи не отримувала зарплату на картку. Мені все виплачували неофіційно у білому конверті.
У наш час іноді в такий спосіб можна заробити навіть більше. Головне, гроші були пристойні, виплачувалися стабільно. А про таку далеку перспективу, як, наприклад, пенсія я не замислювалася.
Приблизно на шостому місяці я відчула, що вже хочу йти у декретну відпустку. Почала більше втомлюватися, виявила неуважність кілька разів. Моя робота не була пов’язана з фізичними навантаженнями, але розумовий процес іноді завдає навіть більше проблем. Тож я домовилася з начальством про те, що піду у відпустку раніше. Чоловік також був не проти.
Тільки про зарплату в декреті я якось не замислювалася. Тому коли мій керівник заговорив про це, я виявилася не готовою.
– Олена, ти ж знаєш, що ми тобі не зможемо платити у декреті? Ти ж розумієш у нас зарплата відрядна. А декретні – це завжди офіційно. Тому як вийдеш із відпустки – одразу все повернемо, а, може, й підвищимо зарплату на той момент, – пообіцяв керівник.
– Слухайте, та я взагалі якось про це й не замислювалася… мабуть, це не проблема. У мене ж є чоловік. Ось нехай і працює тепер за двох. За трьох, точніше, – пожартувала я.
З чоловіком я цей момент обговорювати не стала. Автоматично вважала, що тепер забезпечення нашої родини – його турбота. На мене й так у найближчі місяці (навіть роки) надто багато впаде справ. Так що обговорювати тут не було чого.
Проте через три тижні, саме коли в мене мала бути зарплата за новий місяць, чоловік запитав, чи отримала я її. Річ у тому, що ми мали спільну сімейну карту, куди ми переводили свої заробітки, а потім користувалися нею. Ну, могли залишити щось собі на особисті потреби. Але більшу частину зарплати переказували.
Ось що цікаво, Діма прямо пам’ятав дати отримання мною грошей. Я завжди думала, що він не звертає уваги на такі дрібниці. Недовго думаючи, я пояснила все як є. Що зі мною поговорив керівник та попередив, що під час декрету гроші виплачуватись не будуть. Діма несподівано для мене занервував.
– Як так? Адже це незаконно! Ти ж просто в декрет ідеш, а не звільняєшся. Вони зобов’язані виплачувати тобі бодай мінімальний оклад, – почав він.
– Та нічого вони не зобов’язані. Я ж тобі казала, що у нас все неофіційно. Натомість багато платять, коли працюєш. Я не розумію, що це проблема? – поцікавилася я.
Чоловік промовчав. Але я розуміла, що це ще не кінець нашого обговорення цього питання. Тому терпляче чекала, коли ця тема знову підніметься. Заговорив Діма знову наступного дня.
– Оленка, ти мене вибач, звичайно. Але про таке заздалегідь попереджати треба було. Я готовий заробляти більше, щоб утримувати нашу дитину. Але я не очікував, що від тебе взагалі жодної підтримки не буде, – заявив він.
– А ти вважаєш, що я в цьому винна? Сама нещодавно дізналася. Можу продовжувати працювати, а з дитиною сидіти будеш ти. Чи маєш якісь інші пропозиції?
– Ну не знаю. Нехай тобі батьки тоді допомагають. Або свою квартиру продавай. Все ж хоч якась фінансова подушка буде, – запропонував він.
Я навіть не чекала на такий розклад подій. Виявляється, утримання жінки в положенні – завдання її батьків, а не чоловіка. Не вірю, що мій Діма виявився таким дріб’язковим. І тепер замість турбот про майбутню дитину, мені доведеться вирішувати фінансову проблему, що склалася.
