fbpx

Я хочу помиритись з бабусею, але не знаю, як жити так, щоб і їй, і мені добре було

Мені 19 років. Звати мене Діма, живу з бабусею. Так вийшло, що після того, як не стало батька, мама знову вийшла заміж. Я нічого не маю проти, спілкуюсь і з нею, і з дядьком Вовою, і з братом Віталіком, а живу вже кілька років у бабусі. Точніше вважається, що живу, бо останнім часом мене кудись понесло у незрозумілий бік. Я посварився з бабусею і не знаю, як помиритись з нею.

У мені ніби живуть дві людини. Один хлопець як хлопець, хоче працювати, вчитися, близьким допомагати, а інший, як тільки виходить увечері з дому, творить якісь зовсім незрозумілі речі.

Маю кілька друзів. Не знаю друзів чи товаришів, як правильніше. Мені дуже хочеться мати друзів та з ними спілкуватися. Щодня я думаю: ось сьогодні побачимось, погуляємо, поговоримо, кіно подивимося, з дівчиною поцілуємось. А реально, як тільки ми зустрічаємося, одразу тягне на якісь безглузді подвиги – то лавочку поламаю, то урну підпалю, то ні з того ні з сього в бійку встряну. Сам не знаю, як так виходить, навіть дивуюсь. В результаті не встигнеш озирнутися – вже більше ніж 12 година ночі, от і ночую часто то в одного приятеля, то в іншого. Дівчина моя, Діана, каже, що мені треба за розум братися, а я не знаю як.

Ось і тиждень тому я нормально домовився з бабусею, що допоможу їй у дворі прибратися перед святами. Бабусі вже 75 років, їй точно допомога потрібна. Я все розумію, але зустрілися з хлопцями, випили, пішли до метро кататися. Кричали, танцювали навіть. На нас уже там поліція косо дивилася. А потім я навіщось у парку вирішив залізти на пам’ятник. Ну, а з нього мене вже правоохоронець зняв.

Коротше ночували усі у відділенні і потім ще півдня нам лекцію читали. Бабуся дзвонила кілька разів. Лейтенант навіть давав мені слухавку, щоб я поговорив – там же було підписано бабуся. А я не взяв. І не поговорив. Чесно думав, що відпустять і піду додому. А як відпустили, ми про все забули і поїхали до Сашка спати, бо втомилися всі. На роботу я цього дня не пішов, навіть не подзвонив. З одного боку соромно, а з іншого якось так все одно, чомусь. Бабуся за день 16 разів дзвонила, а я так і не поговорив із нею. Потім СМС надіслала, просила хоч написати, де я і що зі мною. А я так і не надіслав.

І ось у чому біда. З одного боку, шкода мені її, що турбується, а з іншого ну так просто вільно пожити хочеться, щоб робити те, що сам хочеш. Ось у спортивний клуб записався днями, подобається почуватися підтягнутим та привабливим для дівчат. Але ж бабусі про це не розповіси?

Ночую поки що 4 дні у Сашки. Лягаю, і думаю: то бабусю шкода, а то себе – хіба це життя дрова рубати, двір прибирати, з бабусею вечорами чай пити? Так і все життя минеться. Погано те, що саме в ці дні бабуся мала ювілейний 75-ий день народження. Я розумію, що вона образилася, а нічого не можу вдіяти.

Я хочу помиритись з бабусею, але не знаю, як жити так, щоб і їй, і мені добре було. Може, хтось підкаже?

Related Post

Після весілля на Люсю чекав дуже неприємний “сюрприз”Після весілля на Люсю чекав дуже неприємний “сюрприз”

Моїй подрузі ледь виповнилося 20 років, коли вона зустріла, як їй здавалося, кохання всього життя. Тридцятирічний, харизматичний, серйозний і вольовий – чоловік про якого можна тільки мріяти. Але все-таки один