Мені 19 років. Звати мене Діма, живу з бабусею. Так вийшло, що після того, як не стало батька, мама знову вийшла заміж. Я нічого не маю проти, спілкуюсь і з нею, і з дядьком Вовою, і з братом Віталіком, а живу вже кілька років у бабусі. Точніше вважається, що живу, бо останнім часом мене кудись понесло у незрозумілий бік. Я посварився з бабусею і не знаю, як помиритись з нею.
У мені ніби живуть дві людини. Один хлопець як хлопець, хоче працювати, вчитися, близьким допомагати, а інший, як тільки виходить увечері з дому, творить якісь зовсім незрозумілі речі.
Маю кілька друзів. Не знаю друзів чи товаришів, як правильніше. Мені дуже хочеться мати друзів та з ними спілкуватися. Щодня я думаю: ось сьогодні побачимось, погуляємо, поговоримо, кіно подивимося, з дівчиною поцілуємось. А реально, як тільки ми зустрічаємося, одразу тягне на якісь безглузді подвиги – то лавочку поламаю, то урну підпалю, то ні з того ні з сього в бійку встряну. Сам не знаю, як так виходить, навіть дивуюсь. В результаті не встигнеш озирнутися – вже більше ніж 12 година ночі, от і ночую часто то в одного приятеля, то в іншого. Дівчина моя, Діана, каже, що мені треба за розум братися, а я не знаю як.
Ось і тиждень тому я нормально домовився з бабусею, що допоможу їй у дворі прибратися перед святами. Бабусі вже 75 років, їй точно допомога потрібна. Я все розумію, але зустрілися з хлопцями, випили, пішли до метро кататися. Кричали, танцювали навіть. На нас уже там поліція косо дивилася. А потім я навіщось у парку вирішив залізти на пам’ятник. Ну, а з нього мене вже правоохоронець зняв.
Коротше ночували усі у відділенні і потім ще півдня нам лекцію читали. Бабуся дзвонила кілька разів. Лейтенант навіть давав мені слухавку, щоб я поговорив – там же було підписано бабуся. А я не взяв. І не поговорив. Чесно думав, що відпустять і піду додому. А як відпустили, ми про все забули і поїхали до Сашка спати, бо втомилися всі. На роботу я цього дня не пішов, навіть не подзвонив. З одного боку соромно, а з іншого якось так все одно, чомусь. Бабуся за день 16 разів дзвонила, а я так і не поговорив із нею. Потім СМС надіслала, просила хоч написати, де я і що зі мною. А я так і не надіслав.
І ось у чому біда. З одного боку, шкода мені її, що турбується, а з іншого ну так просто вільно пожити хочеться, щоб робити те, що сам хочеш. Ось у спортивний клуб записався днями, подобається почуватися підтягнутим та привабливим для дівчат. Але ж бабусі про це не розповіси?
Ночую поки що 4 дні у Сашки. Лягаю, і думаю: то бабусю шкода, а то себе – хіба це життя дрова рубати, двір прибирати, з бабусею вечорами чай пити? Так і все життя минеться. Погано те, що саме в ці дні бабуся мала ювілейний 75-ий день народження. Я розумію, що вона образилася, а нічого не можу вдіяти.
Я хочу помиритись з бабусею, але не знаю, як жити так, щоб і їй, і мені добре було. Може, хтось підкаже?
