– Гриша! Постав майонез на місце! З твоєю виразкою та іншими проблемами зі здоров’ям це шкідливо!
– Шкідливо обмежувати себе в насолодах! Я хочу майонезу! І взагалі, вчені говорять про те, що…
– Твої вчені давно сказали, що середня тривалість життя чоловіків у нашій країні не перевищує шістдесят шість років! І за те, що ти дожив до сімдесяти двох, дякуй не своїм ученим, а Господу Богу!
Я, що стала мимовільним свідком словесної суперечки між двома людьми похилого віку, посміхнулася, і відійшла вбік.
Я знаходилася у супермаркеті, та намагалася купити продукти на тиждень, але ніяк не могла збагнути, скільки й чого брати.
А тут ця літня пара, яка явно прожила разом більш як сорок років і не втратила смаку до життя. Колись і я була впевнена в тому, що мій шлюб із Вадимом теж триватиме не менше сорока років, але це було так давно, що вже здавалося сном, чи вигадкою.
– Давай тоді замість майонезу купимо сметану! Ну не можу я пельмені їсти без нічого! – повз мене знову пройшла вже знайома мені парочка, і я провела їх зворушливим поглядом.
Вже зовсім дорослі, котрі навчилися разом долати якісь життєві перешкоди, але не втратили взаємоповагу, та вміння чути один одного.
– Гриша! Ну які пельмені! Я зварю овочевий суп!
– Галю, благаю! Тільки не суп! Мене від нього каламутить!
– Тебе каламутить через проблеми із травленням, а не від мого супу.
Я знову посміхнулася, дивлячись їм услід, а потім наблизилася до холодильника з молочними продуктами.
Було так незвично вибирати щось із їжі з урахуванням того, що окрім мене самої ніхто їсти вдома не збирається.
Що ж взяти? Пакет молока, чи краще кефір? Вадим завжди пив з ранку каву з молоком, а я більше любила міцний чай. Тоді навіщо мені зараз молоко?
Взявши в руки кефір, я ще трохи подумала і поставила його на місце. Ну, навіщо мені кефір? Що я робитиму з ним? Пити на ніч? Ну так я ніколи цього не практикувала, кефір пила моя дочка, що вічно худне. Настя вже третій місяць жила окремо, тому й у кефірі не було потреби.
Підійшовши до каси, я з подивом виявила, що купила лише хлібину хліба, плавлений сир, та пачку чаю. Раніше в чеку я мала не менше двадцяти позицій, а тепер лише три. Так дивно!
Крім того, що це було незвично, така скромна покупка викликала в мене новий приплив туги та розпачу. Вже другий тиждень я жила одна!
Донька Настя вступила до інституту, навчалася в іншому місті, та винаймала квартиру на пару з подругою, а чоловік Вадим, десять днів тому, пішов від мене у невідомому напрямку.
Звичайно, я підозрювала, що у чоловіка хтось з’явився і, швидше за все, Вадик пішов до іншої жінки, тільки повірити в це до кінця я ніяк не могла.
Вирішила, що поки вважатиму, що чоловік поїхав у тривале відрядження: так було простіше мені, та й доньці я ще нічого не говорила.
– Як ти там, холостячко? – увечері мені подзвонила моя приятелька Наталка.
Вона була в курсі, що Вадим пішов, та намагалася підтримувати мене, і дзвонила мені щовечора. Сама Наташа вже вдруге була розведена, ставилася до краху сім’ї відносно спокійно, і про своїх колишніх чоловіків відгукувалася не найприємнішими словами.
– Звикаю, – відгукнулася я, поставивши серіал на паузу і без особливого апетиту поклавши в рот шматочок хліба, намазаного плавленим сиром. – Поки що незрозуміло. Живу! Намагаюся з роботи пізніше йти, бо вдома дуже тужливо.
– А ти собаку заведи! – реготнула в слухавку Наташа. – Будеш з нею гуляти вечорами, можливо, мужичка якогось підчепиш.
– Не хочу, – відповіла я, все ще воліючи вважати, що Вадим скоро повернеться. – З собакою одні проблеми: то гуляти, то годувати, то до води водити. Ні, не потрібний мені собака.
– Тоді мужика заведи! – Наташа знову кинулася в атаку. – До тебе ж Михеєв залицявся! Ну давай вже, приймай від нього не тільки квіти, а й щось серйозніше!
Ні, і з цим я не була згодна. Не потрібний був мені Михеєв, та й взагалі ніхто не потрібний був. Хіба що Вадим, такий звичний, такий рідний.
Коханий чоловік був єдиним у моєму житті, й став найближчою людиною за двадцять два роки життя. Жили ми довго, всяке в сім’ї відбувалося, але я була впевнена в тому, що знаходжуся за Вадимом, як за кам’яною стіною.
А потім він раптом почав змінюватись. Я це помітила ще кілька місяців тому, але вголос нічого не говорила.
Вадим став пропадати у вихідні, пізно повертався додому, зі мною практично не спілкувався, начебто приховував щось. Я не лізла до чоловіка, знала про те, що Вадим – людина не найвідвертіша, до останнього все триматиме в собі.
– Краще б одразу його про все спитала! – нарікала Наташа. – Готова була б до його вирішення, а не отримала таке потрясіння.
– Я вже давно здогадувалася про те, що в нього щось відбувається, – промовила я, і, на свій подив, навіть не заплакала, – я просто старанно заплющувала на це очі.
– І що? Хто вона?
– Вона? Ти про кого? — перепитала я.
– Баба, до якої він пішов! Хто вона?
– Я не знаю,- щиро відповіла я, – я не питала Вадима про неї, а сам він нічого не розповідав.
Це було правдою. Десять днів тому Вадим, повернувшись додому, підійшов до мене і коротко повідомив:
– Я йду. Більше так жити не можна, не хочу мучити ні тебе, ні себе. Давай просто розлучимося, без зайвих питань та образ. Квартира мені не потрібна, я ні на що не претендую.
Я приголомшено мовчала. За плечима було двадцять два роки спільного життя: спільна дочка, квартира, дві машини, дача за містом. Все це Вадим залишав нам з донькою, забравши лише один автомобіль.
– Невже нічого не можна виправити? – з жахом запитала я, все ще не вірячи в реальність того, що відбувається, – Можливо, якщо постаратися …
– Нічого не можна виправити, – сухо перебив мене Вадим. – Я вирішив. А ти знаєш, що я своїх рішень не змінюю.
Я кивнула. Не стала зупиняти чоловіка, вважала принизливим собі повзати у чоловіка в колінах і благати залишитися.
Наступного дня мені зателефонував Юра Михеєв – найкращий друг Вадима, та за сумісництвом, його колега по роботі.
– Я не зрозумів, – сказав він. – Від тебе Вадька пішов, чи що?
– Пішов, – відповіла я. – Ти, бува, не знаєш, заради кого він мене залишив?
– Ні, звичайно!
Я була впевнена у неправдивості слів Михеєва. Все ж таки чоловіча дружба так сильно відрізнялася від жіночої, і чоловіки до останнього покривали один одного, тримаючись за свої стосунки.
Натомість ще за кілька днів Юрко з’явився на порозі мого будинку. Подарував мені квіти й зізнався, що вже давно сподівався на те, що ми з Вадимом розлучимося. Я посміхнулася і зробила висновок про те, що Юрі було відомо, де і з ким жив мій колишній чоловік.
Жодних стосунків з Юрієм я не планувала. Прийняла від нього квіти, а ще взяла до уваги його слова. Продовжила жити своїм життям, звикаючи до короткого списку покупок, та вечірньої самотності.
За кілька днів мені зателефонувала донька.
– Мамо! Що з татом? Ти в нього?
Я відчула, як моє тіло заклякло.
– Як це у нього? І що з ним?
– Ти не знаєш? Тато у лікарні! Мені бабуся зателефонувала. Ти не знаєш про це? Мамо, що відбувається?
Я, не розбираючи дороги, вискочила з квартири. На ходу набрала номер свекрухи, від неї дізналася, що Вадим знаходиться в міській лікарні в кардіологічному відділенні.
Я рвонула туди, шляхом підганяючи таксиста і не звертаючи уваги на те, як той порушував правила дорожнього руху.
До Вадима мене не пустили. Натомість мені вдалося поговорити з лікарем, а потім ще й зі свекрухою.
– Вадику потрібна операція, від якої він категорично відмовляється, – зі слізьми на очах промовила Ірина Анатоліївна. – Мені заборонив щось говорити тобі, щоб ти не била на сполох, і не надумала шукати гроші!
Я, похитнувшись, ледь устояла на ногах.
– Вадик жив у вас? Усі ці два з половиною тижні?
Ірина Анатоліївна кивнула:
– Так, у мене. А вчора йому стало погано, я викликала швидку. Тільки вчора я і дізналася про те, що у нього такі проблеми зі здоров’ям, лікар сказав про операцію, та відмову Вадика від неї.
– Мовляв, дуже дорого, треба дачу продати, або кредит брати. Загалом, він не хотів бути для тебе тягарем, вирішив, що сам з усім розбереться.
Я схопилася за голову:
– Господи! Я думала, що він пішов до іншої жінки! Який він дурний! Чому він мені нічого не сказав? Я б щось придумала!
– Він дурний, як і більшість чоловіків, – відповіла свекруха. – Як дізнався про свій діагноз, так одразу й здався. Вирішив, що не хоче висіти в тебе на шиї, він справжній мужик!
– Весь у батька, той теж до останнього хорохорився. А я, хоч і обіцяла Вадику тобі нічого не казати, мовчати не буду!
Мене впустили до Вадима за два дні. Стан його стабілізувався, Вадим міг розмовляти, але чомусь вважав за краще мовчати.
– Я про все знаю, – сказала я, сідаючи поруч із чоловіком, і намагаючись взяти його руку. Вадим руку прибрав, а потім відвернувся від мене.
– Мати тобі сказала, – пробурмотів він. – Так я й знав! У будь-якому випадку, це нічого не змінює.
– Вже змінило, – заперечила я, – я домовилася з Наталкою, вона позичить гроші. Вадику, не треба так на мене дивитися! Так, я теж маю право на свою думку, хоч ти її й не питав. Тобі потрібна операція і тобі її зроблять!
– Я сам все вирішу, – буркнув він. – Навіщо ще Наташку в це посвячувати? Краще б вважала, що я з іншою бабою живу, їй богу! Не дарма мені Юрко саме це й порадив.
Я посміхнулася про себе, а вголос нічого Вадиму не сказала. Нехай Вадим і далі вважає Юрка своїм найкращим другом, я у ці справи не лізтиму.
Але про здоров’я чоловіка я просто повинна була подбати, попри його небажання та опір. Все-таки, середня тривалість життя чоловіків у країні становить шістдесят шість років!
Вадиму всього сорок сім, ще жити та жити! І я зроблю усе можливе для того, щоб Вадик жив далі. А зі мною, чи без мене – хай сам вирішує!
Як вважаєте, мій чоловік розумно вчинив, відмовившись від мене, та від лікування? А як ви оціните мій вчинок – засудите, чи схвалите?
