Коли Ольга сказала «мамо, переїдь до нас», я зраділа. Наївна, що скажеш.
Ольга приїхала у жовтні, з першими заморозками. Привезла яблук, банку меду та розмову, до якої, мабуть, готувалася давно.
– Мамо, важко тобі тут самій, сходи слизькі, до поліклініки далеко, а в нас Дашка росте, їй потрібна бабуся.
Ольга говорила впевнено, карбувала фрази:
– Збирайся, у нас кімната вільна, а за квартирою хай Клава нагляне.
Клава, сусідка, ще тоді похитала головою:
– Тонь, ти подумай добре.
Я відмахнулась. Це ж дочка, не чужа. Зібрала валізи та переїхала до Ольги.
***
У Києві все закрутилося швидко. Кімната мені дісталася маленька, з вікном надвір, де гуділа вентиляція сусіднього магазину. Я вирішила, що обживуся.
Ольга працювала допізна і щоранку перед роботою залишала мені список: що купити, що приготувати, та й таке інше.
Списки були докладні, із вказівками. За тиждень Ольга попросила собі мою пенсійну картку. Я віддала, Ольга прибрала карту до себе в гаманець.
У магазин я тепер ходила з готівкою, яку Ольга видавала вранці. Слід сказати, не просто видавала. Клала на стіл купюру і казала:
– Ось на сьогодні. Чеки не забудь взяти.
Я брала чеки, Ольга перевіряла. Якось я купила банку сметани, густої, домашньої, до якої звикла у своєму містечку. Увечері Ольга мовчки прибрала сметану в холодильник і сказала:
– Ми жирне не їмо. Не витрачайся на нісенітницю.
Я подумала: ну, гаразд. Її будинок, її правила.
Якось у черзі на касі попереду мене опинилася жінка, теж літня, у береті набік. Розплатилася карткою, потім повернулася до подруги й сказала:
– Ось, цукерок собі взяла. Хоч не маленька, а захотіла і купила.
Подруга засміялася. Я відвела очі.
Увечері згадала цю жінку в береті й довго лежала, роздивляючись стелю. Потім перевернулася на бік і сказала собі: дурниці, Тоню. Спи.
***
До зими я освоїлася… Втім, слово «освоїлася» тут не дуже пасує. Скоріше, звикла. Звикла вставати раніше за всіх, варити кашу Дарії, мити підлогу, перебирати білизну. Звикла до того, що мій день починається з чужого списку і закінчується чужим посудом.
Ольга, треба сказати, не була злою. Вона була впевненою. Впевнена в тому, що знає краще: як прати, як готувати, як жити. Вона проходила по кухні швидким кроком і кидала на ходу:
– Мам, суп пересолений.
Я мовчала. Суп був нормальний, я його куштувала.
Петро, зять, вечеряв мовчки. Високий, костистий, він завжди морщив чоло, коли жував, наче вирішував завдання.
Носив піджак поверх футболки і виглядав так, ніби вийшов із реклами чогось непотрібного. До мене звертався рідко, коротко:
– Мати, передай хліб.
Або:
– Мати, телевізор зроби тихіше.
Я передавала і зменшувала звук. Якось Ольга сказала:
– Що, мамо, Клава знову тобі дзвонила? Я бачила вхідний. Ти що їй розповідаєш? Вона тебе налаштовує проти нас, я ж бачу.
Клава, звісно, нікого не налаштовувала. Клава питала про мене та розповідала свої новини. Але Ольга вирішила, що Клава заважає.
– Мамо, ну не надзвонюй їй щодня. Що люди подумають – ніби тобі тут погано!
Я припинила дзвонити. Потім припинила виходити надвір зайвий раз. Потім припинила сперечатися, коли Ольга переробляла після мене прибирання, демонстративно проводячи ганчіркою по підвіконню, яке я вже протирала.
Якось Петро сказав за вечерею, не підводячи очей від тарілки:
– Мати, ти б легше з Олею. Вона ж тебе годує.
Ольга промовчала, але губи здригнулися, і я зрозуміла, що вона задоволена. Я допила чай, підвелася, віднесла посуд у раковину. Потім вийшла в коридор і набрала Клаві:
– Клав, я жива, сумую.
Клава сказала:
– Тонь, а ти чого пошепки? У тебе там все гаразд?
Я відповіла:
– Нормально, Клав. Напевно, нормально.
Того вечора, коли Дашка показувала мені, як відправляти наліпки в телефоні, я послала Клаві кота з букетом. Клава прислала смайлик, що сміється. Я сиділа з телефоном у руках і посміхалася.
А потім у парку, куди я водила Дашку на майданчик, побачила жінку. Вона сиділа на лавці одна, у пальті, з книжкою.
Виглядала спокійною, нікуди не поспішала, ні перед ким не звітувала. Просто сиділа та читала. Я дивилася на неї довго, поки Даша каталася з гірки.
Думала: адже я теж так жила. У своєму місті. Ходила в бібліотеку, купувала собі цукерки, дзвонила Клаві, коли хотіла.
І коли все пішло не так?
***
Навесні Ольга заговорила про квартиру. Про мою квартиру.
– Мамо, ну подумай сама. Квартира стоїть порожня, за комуналку платимо, а користь? Давай здамо – будуть гроші.
Я відмовила. Ольга серйозно подивилася на мене:
– Мамо. Ти ж сама не впораєшся. Ти вже не в тому віці, щоб електричками туди-сюди мотатися і за квартирою стежити.
Я повторила свою відповідь. Потім підвелася і пішла до себе в кімнату. Перед відбоєм я помітила мозоль на правій долоні від швабри, якою мила їх підлогу щодня.
Вдома я теж мила підлогу, але такої мозолі в мене не було.
Вночі я лежала з розплющеними очима. Не від образи, ні. Від чогось іншого, чому я поки що не могла підібрати слова.
Встала до вбиральні. З кухні через стінку долітали голоси Петра та Ольги. Я зупинилася в коридорі, капці на босу ногу, жилет поверх нічної сорочки.
Петро говорив тихо, але чітко:
– Слухай, скільки можна? Нехай уже підпише. Вона за рік все одно в маразмі буде, а квартира пропадає.
Ольга відповіла щось тихе, я не розібрала слів. Петро хмикнув:
– Ну, так давай по-доброму.
Я простояла в коридорі, мабуть, хвилину. Може, менше. Потім розвернулась, пішла до себе, лягла, але сон не йшов. Мені раптом згадалася жінка у парку з книгою. І старенька з цукерками. І Клава, яка раз у раз питала:
– Тонь, у тебе там все нормально?
Минув тиждень. Я ходила по квартирі і чогось чекала. І дочекалася.
Вранці Ольга була ласкава. Зварила мені каву, поставила на стіл вазу з печивом. Я насторожилася, Ольга ніколи не варила мені кави. Потім пролунав дзвінок у двері.
Увійшла незнайома жінка, Ольга представила:
– Мамо, це нотаріус. Вона допоможе нам оформити документи на квартиру, щоб було простіше.
Нотаріус сіла за стіл, розклала папери, дістала ручку. Ольга встала поряд, поклала мені руку на плече:
– Ось тут підпиши. Я все перевірила. Це для оренди, щоб квартиру здати. Ми ж домовлялися.
– Ми не домовлялися. Я сказала «ні» ще тиждень тому.
Папір лежав переді мною, дрібний шрифт плив перед очима. Очі сльозилися від напруги, від світла, від усього одразу. Букви зливались у кашу. Я бачила слова “довіреність”, “право розпорядження”, “від імені”, але все розпливалося.
Ольга нахилилася.
– Мамо, ну що ти? Тут усе просто. Підпиши, і підемо чай пити.
Я вже взяла ручку. Пальці звично лягли на стрижень і рука пішла до паперу. Ольга посміхнулася.
А потім спливло. Клава, яка казала:
– Тонь, ніколи нічого не підписуй, якщо не розумієш, що там написано.
Передача по телевізору, де літню жінку виселили із власної квартири. Знову та жінка з цукерками, яка платила своєю карткою, бо карту в неї ніхто не забирав.
Я поклала ручку на стіл. Ольга перестала посміхатися.
– Оля, – сказала я, – я спочатку схожу до юриста. Я покажу йому ці папери. Якщо все гаразд, я підпишу.
Ольга підібгала губи. Нотаріус подивилася на неї, потім на мене і почала збирати папери. Ольга зашипіла:
– Та ти що робиш? Перед людиною соромно. Ми ж для тебе намагаємося!
Я встала. Петро, який сидів у кріслі з телефоном, підняв голову і наморщив чоло.
– Ви намагалися? – запитала я. – Я бачила, як ви намагалися. Карту забрали, подругу від мене віддалили, а тепер привели нотаріуса. Поки що я ще розумію, що підписую, так, Петре?
Петро смикнув підборіддям, але не знайшов що сказати. Ольга стиснула край столу.
Я пішла до себе в кімнату, дістала валізу, з якою приїхала. Зібрала речі. Паспорт лежав у тумбочці під стосом носовичків, на місці, слава богу. Дорогою до передпокою заглянула на кухню. Сумочка Ольги висіла на стільці.
Я дістала її гаманець, витягла свою пенсійну картку і засунула в кишеню жилетки. Потім переодягнулась і пішла до вхідних дверей
Ольга кинулася до мене:
– Мамо, ти куди?!
– Додому, Олю.
– Мамо, почекай… – заторохтіла вона. – Поговорімо!
Чекати я не стала.
***
Я повернулася додому, і все пішло по-старому.
Клава заходила майже щодня – просто побалакати. Я ходила по магазинах зі своєю карткою, купувала сир, хліб та цукерки, коли хотіла.
Ольга дзвонила перші два тижні. Я не брала слухавку. Потім вона перестала дзвонити. Я чула від спільних знайомих, що Ольга найняла няньку за гроші, зрозуміло. А Петро, мабуть, сидів і морщив чоло, як завжди…
Дашка надсилала мені наліпки у месенджер. Котиків із букетами, серця, одного разу надіслала фотографію дерева за вікном. Я відповідала такими ж котиками. Ольга, мабуть, не знала. Або знала, але мовчала.
Ми не помирились. Ольга не приїжджала, я не кликала. Іноді вечорами я думала, може, даремно я так? Живуть же якось інші…
А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
