Я навіть не припускала, що колись зіткнуся з такою проблемою, але факти штука вперта. У мене чоловік перетворюється на шмотошника, у шафі вже закінчилося місце, а він продовжує купувати речі. Для мене це незрозуміло, бо сама я не страждаю від нестачі нових спідничок та блузочок. А тут така поведінка у чоловіка

Я навіть не припускала, що колись зіткнуся з такою проблемою, але факти штука вперта. У мене чоловік перетворюється на шмотошника, у шафі вже закінчилося місце, а він продовжує купувати речі. Для мене це незрозуміло, бо сама я не страждаю від нестачі нових спідничок та блузочок. А тут така поведінка у чоловіка.

Коли ми з чоловіком розписалися, то були ще бідними студентами. Ми мали дуже мало речей, але ми не переживали з цього приводу. Джинси носилися, поки не зітруться на нас, футболки та куртки заношувалися до дірок, а взуття було в жалюгідному стані. Але нам було гаразд.

Звісно, згодом гардероб змінювався. Ми дорослішали, з’явилося таке поняття як дрескод, на роботу доводилося купувати певні речі, але знову ж таки все було не зайвим. Принаймні з мого боку. Ми з чоловіком разом ходили по магазинах, коли настав час оновити гардероб. Купували приблизно однакову кількість речей, але це робилося нечасто.

Те, що чоловік почав купувати собі занадто часто якісь обновки, я помітила під час першого декрету. Мені в цей період багато речей взагалі без потреби було. Щось зручне домашнє і таке саме, але для прогулянок з дитиною, от і все. А ось чоловік став майже щотижня приносити якусь шмотку.

Спочатку не було нічого кримінального, він купував собі труси, шкарпетки, футболки. Потім пішли сорочки, штани, черевики, краватки. Пояснював він це тим, що його підвищили, тепер він не має права ходити будь-як. У принципі це було логічно. Раніше він міг ходити на роботу в джинсах та сорочці, а тепер потрібно було ходити у костюмах.

Шафа поповнювалася костюмами, сорочками та іншими атрибутами успішного офісного працівника. Я щиро не розуміла, навіщо потрібно п’ять штук костюмів, але чоловік дивився на мене, як на маленьку, і пояснював, що для щоденного носіння та для особливих випадків потрібні різні костюми.

– Не можу ж я зустрічатися з клієнтами в тому самому костюмі, в якому постійно ходжу на роботу. Він виглядає не так привабливо, що про мене подумають? А щодня носити парадний костюм безглуздо, він просто зноситься, а сенс від цього?

Я мовчала, йому видніше. Тим більше грошей вистачало, не останні копійки на речі витрачав, я від нього і відстала. У мене перший декрет плавно перетік у другий, тому я продовжувала обходитися мінімум одягу. Ну не люблю я ходити по магазинах і міряти все поспіль.

А ось чоловік забивав шафи все інтенсивніше. Два місяці він може спокійно жити, та не прати одяг. Забруднилось – взяв чисте. Мені здається, що такий великий гардероб – це вже якось ненормально. У нього одяг тепер на всі випадки життя, сорочки будь-якого кольору, до кожної по кілька краваток, штук п’ятнадцять піджаків і штанів різного ступеня суворості, окремо штук десять костюмів, загалом, шафа ломиться.

Але це не зупиняє чоловіка, він продовжує ходити магазинами й придивлятись собі обновки. Лише тепер це вже б’є по гаманцю, бо носити дешеве йому тепер не хочеться.

– Ми надто бідні, щоб купувати дешеві речі. Ось куплю я за тисячу штани, а вони за місяць уже будуть схожі на ганчірку. Прийдеться нові купувати. А за п’ять тисяч – це річ на кілька років.

Я все розумію, але цього не розумію. У нього стільки речей, що він деякі речі навіть не вдягав ще жодного разу. Приніс, повісив та забув. А за місяць ще нові купив. Як на мене, це просто гроші на вітер. Я почала висловлювати йому претензії щодо цього.

– Знаєш що, я працюю, я заробляю та маю право витрачати гроші так, як я хочу. Я ж не на коханок чи гральні автомати витрачаю, а на одяг.

Для мене це взагалі не пояснення. Мені здається, це вже якийсь психічний розлад. Не може нормальна людина так поводитися. Цікаво, а як він поведеться, якщо якось він повернеться з роботи, а в шафі висітиме по одному предмету гардероба?

Відчуваю, що скоро я такий експеримент проведу. Ось тільки з декрету вийду, щоб у разі розлучення було на що з дітьми жити. І обов’язково проведу.

You cannot copy content of this page