Я не хочу з нею жити, я не вірю жодному її слову, не можу більше дивитись у ці брехливі очі

З дружиною знайомі 6 років, 5 із яких живемо разом у шлюбі. Було різне: і погане і хороше, в чомусь був не правий я, а в чомусь вона.

На п’ятому році спільного життя, дружина мені зрадила на роботі. Пожертвувала родиною, щоб стати коханкою одруженого чоловіка. Розійшлися ми тихо і мирно, з’ясування стосунків не було (вважаю, що як би з чоловіком не вчинили, він має залишатися чоловіком).

За місяць до її роману я випадково дізнався, що вона вагітна. Побачив позитивний тест у смітнику. Як потім виявилося, дружина хотіла таємно зробити аборт, я був категорично проти. Її коханець, коли дізнався про вагітність, швидко змився, залишивши її в положенні.

Настав момент для пологів, я прийняв рішення забрати її назад додому (тільки через дитину, її зраду я не пробачив). Я був на 100% впевнений, що дитина моя і хотів її, адже вона не винна у вчинках матері. Не хотів, щоб дитина жила без батька, сам через це пройшов.

Згодом дружина народила дівчинку. Після народження дочки я зробив ДНК-тест, який підтвердив, що на 99,9% я її біологічний батько.

Згодом пристрасті затихли. Начебто почали жити нормально, я почав працювати на 2-х роботах. А нещодавно дізнався, що вона листується зі своїм «другом» і вони навіть збираються разом посидіти в кафе за філіжанкою кави.

Звичайно, я їй усе виговорив, що не для цього я її пробачив, щоб вона своєю легковажністю ставила під загрозу не лише наші стосунки з нею, а й наявність батька у її доньки.

Тепер ходжу з цими думками щодня і не знаю, як мені бути. Я не хочу з нею жити, я не вірю жодному її слову, не можу більше дивитись у ці брехливі очі. Але з іншого боку, я не хочу розлучатися із донькою.

Як уявлю цей момент – серце кров’ю обливається. На жаль, наша судова система так влаштована, що за будь-якого розкладу, дитина залишається з матір’ю. І я не знаю, що робити.