Як ви гадаєте, це нормально виганяти власну онучку з квартири, при цьому ще вдаючи з себе жертву? От і я думаю, що ні. А моя мама саме так і вчинила. І не треба писати, що вік у жінки може бути вже, може, з мізками не все гаразд. Їй 65 років, і вона цілком непогано почувається. Навіть на роботу ходить. Але характер…
Два роки тому я розлучилася з чоловіком. Про причини писати не стану, скажу тільки, що кожний залишився при своїй точці зору. Ми розміняли нашу двокімнатну квартиру в центрі міста на дві однокімнатні, щоправда, в простих районах. Я вважаю, мені з цим розміном пощастило двічі: по-перше, квартири були в різних районах, а отже, з колишнім я більше не бачитимуся.
Ну і по-друге, квартира, яка мені дісталася, насправді була досить просторою. Свого часу господарі знесли стіну та замість двох невеликих кімнат зробили одну. Єдине, що погано — старий ремонт. Меблі, відсутність потрібної кількості розеток, та й стіни як із картону.
Так, забула розповісти. Жити ми в цій новій маленькій квартирці стали з моєю дочкою. Оскільки вона залишилася зі мною, вони перестали спілкуватися з батьком. Ну що зробити. Кімната хоч одна, але простора. Ми перевезли дивани, і місця загалом вистачало.
Я не стала дорікати доньці, щоб вона у 20 років з’їжджала на орендовану квартиру. Адже вдвох веселіше, та й де вона гроші візьме, працюючи касиркою?
Все йшло наче добре. Жили собі у мирі й злагоді. Але тут новина: Настя, дочка моя, при надії. Від якогось Павла, друга дитинства. Не суть, якщо чесно.
Я спершу таємно зраділа, що знайшовся чоловік для дочки, отже, вона буде захищена, одружена. Все як годиться. Але потім виявилось, що Павло цей бідний і недолугий. Сам студент, навчається, підробляє. Перспективний, мабуть, але зараз все дуже погано.
Грошей на якісь інші варіанти не було, тож почали ми жити вже втрьох. Я відгородила свою частину кімнати, молоді свою. Добре, хоч цей хлопець практично завжди був відсутній. Приходив, можна сказати, через день і завжди дивився на мене таким жалюгідним поглядом, що просто не могла з ними обома сваритися. Але треба було щось робити.
Ось із цього і почався мій конфлікт із мамою. Справа в тому, що вона живе за 20 хвилин їзди від нас. Непогана квартира, двокімнатна. Вона з тих жінок, котрі ніколи в житті не назвуть себе бабусею. Навіть якщо чекають на правнука. Адже так воно і є.
Ми з нею мало спілкувалися, і на те була причина. Після того як батько пішов у інший світ, мама швидко знайшла собі нового чоловіка. Хоча навіщо він їй? Самотність їй точно ніколи не загрожувала.
Так от, у нас відбулася розмова. Я просила її взяти мене до себе жити, щоб можна було мою однокімнатну віддати дочці. Або, навпаки, щоб вона переїхала до мене, а молоді з’їжджали до «двушки». Тим більше, що їх незабаром стане троє. Ну нормальна ж розмова? Допомогти внучці, трохи потіснитися. Ми ж усі рідня.
Але вона тільки те й зробила, що почала кричати на мене. Сказала, що нарешті хоче пожити для себе, а не для дітей, які вже в печінках сидять. Що квартира її нам не дістанеться взагалі ніколи. У неї тепер коханий чоловік та власне життя. Попросила нас її не турбувати. Ось така любляча бабуся.
Не знаю як, але треба вибиратися з такого тяжкого становища. Тому що це ненормально, жити в умовах мурашника. Для двох моєї квартири вистачить. Ну, для трьох, із натяжкою.
Але буде ще й маленька дитина. Зовсім інша справа. Йому що, у ванній стелити? Поки що обмірковую всі варіанти, але нічого путнього в голову не лізе. А час біжить, причому дуже швидко.
