Людмила овдовіла рано. У тридцять п’ять років вона ховала чоловіка. Синові Васі тоді шість було, за місяць сім виповнилося. Свекруха наполягла перевезти тіло сина на батьківщину.
Людмила сперечатися не стала, ховати у Києві було дорого, таких грошей не було. Андрій не працював останні два місяці. Компанія збанкрутувала, всіх звільнили. Багато хто знайшов роботу, а він усе їздив на співбесіди.
Дорожня пригода сталася за містом, куди їхав Андрій невідомо. Машину розбито, він потрапив у реані мацію. Поруч нікого не виявилося, велика втрата кро.ві, – не врятували.
У машині були пакети з продуктами, великий плюшевий ведмідь та подарункова упаковка з косметикою та парфумами. Подарунок для Людмили?
Ні, вона сама купувала собі косметику, Андрій це чудово знав. Мати чоловіка жила з іншого боку, інших родичів у цьому напрямку просто не було.
Телефон чоловіка був цілий, код він не змінював, ті самі цифри – 4321, зворотний відлік, так він називав їх.
Листування із “заєнькою”. Саме так було підписано контакт. Коханка, майже два роки. Андрій не намагався приховати, чи Людмила не мала звички дивитися його телефон.
Про все це Людмила дізналася після похорону. Ховала як вірного коханого чоловіка, а згадувати довелося з гіркотою. Нема його вже, не пред’явити нічого, а осад залишився.
Швидше все забути, забутися. Людмила нікому нічого не розповідала. Нехай перед сином Андрій буде добрим батьком, адже зрадив він тільки дружину.
***
Люда працювала, Вася пішов до школи. Іноді приїжджала Катерина, тітка Людмили. Матері давно не було, а Катерина її виховувала з шести років, не дала в дитячий будинок здати.
Вона більше була для неї подругою, ніж тіткою. Різниця у віці п’ятнадцять років. Їх можна було прийняти за сестер. Вася іноді називав її бабусею, а вона сміялася.
– Надто молода бабуся. Не треба мене так називати.
Людмила та Катерина пили на кухні чай, обговорювали минулий вихідний. Вася грав у своїй кімнаті. Пролунав дзвінок у двері, а потім наполегливий стукіт.
– Когось чекаєш?
– Ні.
За дверима стояла свекруха.
– Сидите, чай п’єте, а зустріти не могла!
– Ви й не попереджали.
– Я тобі писала, ти відповідала.
– Не може бути! З ким ви листувалися?
– Ось дивись! Ось все листування з тобою. “Чекаю.”
– А я у вас тепер теж під номером? Тут Людмила – один? Є ще – два? Тільки номер не мій.
Свекруха розгубилася, але швидко впоралася, проігнорувавши запитання.
– Дісталася й сама, не розвалилася.
Катерина та Людмила переглянулися. Обидві подумали про причину візиту свекрухи.
– Чай, чи розігріти вечерю?
– Чай, я так пізно не їм. У потязі перекусила. Хочу швидше лягти, бо втомилася, завтра поговоримо. Розмова серйозна. Постели мені.
Свекруха пішла спати.
– Ти нічого не хочеш мені розповісти, – тихо спитала Катерина. – Хто така Людмила, крім тебе?
– Ось якраз про це я й не знаю, тільки здогадуюсь. А розповісти… Андрій мені зраджував.
– Оце новини!
– Тільки Васі не розказуй.
Людмила виклала все, що знала, – а знала зовсім небагато. Припущення були. Серйозна розмова свекрухи насторожує. Для чого вона приїхала?
– А я знаю, – сказала Катя. – Скоро пів року, спадок ділити треба. Машину розбито, але трохи грошей отримати можна. Дехто за гривню вдавиться.
– Якось дивно все це.
– Не бійся, я з тобою. Залишуся завтра ще на один вихідний.
***
– Нам треба поговорити наодинці.
– У мене від Каті секретів немає, вона для мене тітка, мама, подруга, сестра. Якщо є розмова, то варто її розпочати. Слухаю.
– Добре. Я про спадок. Ти, звичайно, була його дружиною, син є, але є ще і я. І ще є дитина. Ділитимемо на всіх.
– Саме пів року підходить. Щоб не було непорозумінь, треба домовитись одразу. У Люди дочка від Андрія, моя внучка, їй півтора року.
– Ось звідки номери. Вона перша. Зрозуміло. Хоч щось прояснюється.
– От і добре, коли ти все зрозуміла. У тієї Люди будинок у селі, дуже поганий, ось подивися фотографії.
Справді, на фото був невеликий та старий будинок, у будинку старі меблі. Видовище не тішило око.
– І що? Думаєте, їй вистачить на ремонт частини спадщини? Тут зносити все треба. Це не мені вирішувати.
– Звичайно, вистачить! Тільки жити вона там не збирається. Перебиратиметься до цивілізації.
– Ось як! І я мушу радіти за коханку мого чоловіка?
– А для мене вона мати онуки. Я за неї рада.
– Радійте. Я готова поділитися, якщо там справді дочка Андрія. Скільки спадкоємців? Я, Вася, ви, й та дочка, – виходить четверо. Продамо цей мотлох і всі справи. Дорого не візьмуть.
Свекруха замовкла в подиві. Вона думала, що Людмила не погодиться, а тут усе так просто. Катерина зрозуміла, що тут щось не так.
Свекруха Люди приїхала заради сотні тисяч, може трохи більше. Та, друга, хоче переїхати в місто, – хто на що?
– Ти згодна?
– Чому б і ні. Не залишати ж цю руїну, вона лише місце займає, здамо. Мені вже сказали за скільки її візьмуть.
– Що займає місце? – здивувалася свекруха.
– Машина! Розбита машина! Вона стоїть на городі у Катерини. Більше її прилаштувати не було куди.
– Машина? Я не за цим приїхала! Квартиру ділитимемо! Андрій, як у столицю поїхав, так і почав заробляти на квартиру.
– Працював хлопчик, не шкодував себе. Тобі пощастило, прийшла на все готове – сирітка! От і ділитимемо все, хоча ти не заслужила жодного метра, бо не вклалася.
Людмила та Катерина переглянулись і засміялися.
– І що смішного?
– А хто вам сказав, що ця квартира належала Андрію?
– Та він сам її купив, сам заробив. В мене допомоги не просив. Все сам, бідний хлопчик!
Людмила підвелася, принесла документи.
– Ось! Квартира моя, спадщина від батьків. Тут Андрію і метра не належало. Всі меблі та все інше – куплено ще до нашого шлюбу. Не розумію, як він стільки років вас обманював.
– Купити квартиру тут йому було б не під силу. Якби він узяв іпотеку, то вона б і зараз висіла величезним вантажем.
– Машину ми купували у шлюбі, не посперечаєшся. Тільки вона розбита. Його речі ви одразу відвезли. Все!
– А як же внучка, як Люда, її мати? Вона ж думала, їй же Андрій обіцяв квартиру! Там же дочка Андрія! Він був твоїм чоловіком!
– Це не моя справа. Чоловіком він перестав бути, як тільки я дізналася про коханку. Усе? Ви все дізналися?
– Вам напевно настав час до онуки, ви ж все одно з Васею навіть не поговорили. Там вас потребують, а ми проживемо!
Свекруха пішла. Просто пішла, – не перепросивши, не попрощавшись. Можливо, вона згадає колись онука, але це буде вже інша історія…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
