От же як у житті буває: оточуєш дитину любов’ю та ласкою. Даєш гарну освіту і поводишся, як з нормальною людиною, самостійною особистістю. Не заважаєш його мріям. А він забуває про все це, як тільки виходить за поріг батьківського дому. Прикро, але від цього ніхто, на жаль, не застрахований.
Все життя я не розуміла, як інші люди будують міцні, надійні стосунки між собою. Можливо, я і є той самий вовк-одинак, на якого так намагаються бути схожими чоловіки.
У дівоцтві у мене не було найкращої подруги. Знайомі, близькі та не дуже. Але не більше. Вважаю, що жіночої дружби не існує.
Коли я виходила заміж, то була впевнена, що ми з моїм обранцем будемо одне одному не лише чоловіком та дружиною, а ще й добрими партнерами та друзями.
І спершу воно так і було. Ми навчалися в одному виші, розуміли проблеми одне одного і намагалися якось проявляти взаємну допомогу та підтримку.
Повірте, у моїй молодості навіть близько не було такого ставлення жінки до чоловіка, як зараз. Чоловік – це опора. Але й жінка на дещо була здатна.
Я ніколи навіть подумати не могла, щоб раптом ні з того ні з сього почати вередувати. Вимагати подарунки незрозуміло за що чи ще щось у цьому дусі. Букет квітів чи похід до театру був святом, а не рутиною — як зараз.
Проте ми розлучилися. Після навчання я хотіла займатися якоюсь спільною справою, заробляти гроші, рости. А чоловік вибрав інше. Звичайну позмінну роботу, життя від зарплати до зарплати та типову рутину у двокімнатній квартирі зі старим ремонтом.
Мої амбіції не дозволили мені так все залишити. Незважаючи на те, що у нас на той момент було вже двоє дітей, я працювала на повну і не боялася ризикувати. А ось чоловік вирішив, що головну мету життя вже досягнуто і тепер можна просто пливти за течією.
Ми поділили майно, діти, ясна річ, залишилися зі мною. І ми просто розбіглися. Без будь-яких судів та аліментів.
Я продовжувала шукати якихось можливостей, шляхів для заробітку, але також займалася і дітьми. Намагалася виховати в них самостійність та прагнення до нової інформації.
Це, до речі, допомогло мені у шкільні роки. Мене часто не було вдома, проте я не боялася, що вони спалять будинок чи затоплять сусідів. Віка та Ігор вже у віці 12–13 років чудово готували найпростіші страви, мили посуд, навіть гуляли із собакою без нагадувань.
А я нарешті знайшла те, що шукала. Зайнялася бізнесом із продажу речей. Наше містечко досить невелике. Так що модні речі, хай і не фірмових брендів, але схожі на них, були досить потрібні.
Залишалося тільки з’їздити до столиці, закупитись на місцевому ринку, намагаючись сторгуватися з вигодою, і збути це все вдома.
Справа йшла. Спершу я сама сиділа в палатці та продавала речі. Потім узяла в оренду кілька ринкових прилавків і поставила туди найманих робітниць. Прибуток був дуже гарний.
Люди люблять одягатися і завжди готові купити щось, що відповідає їхньому смаку. Тож у якийсь момент я зрозуміла, що можу й сама придбати щось значуще.
Так у нас з’явилася трикімнатна квартира. Але так сталося не одразу. Діти вже подорослішали, у Віки з’явився наречений. Але я була рада, що досягла того, чого хотіла.
Наставала нова епоха, Інтернет породив стільки магазинів, що мій бізнес став неактуальним і його довелося продати. Якісь заощадження у мене залишилися, але це були далеко не ті гроші, якими я могла розпоряджатися на піку продажів.
Тому весілля дочки ми зіграли не дуже пишне. Свати дали якусь суму, я теж вклалася. Але попередила, що я самотня жінка та працюю все життя не за професією. Що з мене взяти? Тим не менш, молоді, начебто були задоволені. А більшого мені й не треба.
Нині вони самі знайшли себе та поїхали за кордон. Дочка дзвонить мені раз на пару місяців, просто заради пристойності. Не пропонує допомоги чи перевезти мене до себе. Хоча вона може це зробити. І де тільки її подяка за мою працю? Її немає. Та ось так.
Син Ігор теж знайшов свою другу половинку. Розпещену, галасливу тьолку, абсолютно без будь-яких амбіцій чи жаги до розвитку. Вона може цілодобово стирчати в нього в кімнаті, не виходити на вулицю і просто сидіти в телефоні. Все.
Я думала, хоча б прибирання у неї виходить на рівні. Як би не так, її влаштовує пил на столі сантиметровим шаром та напівфабрикати з магазину. Це зараз вона молода і струнка. А далі що?
Як ви вже зрозуміли, син із цією «красунею» живе в мене. Він щось там заробляє. Вона теж працює з дому. Загалом, життя одноклітинних у всій її красі.
Думаєте, я маю хоча б якісь надії на допомогу від сина в старості? Навіть близько таких думок немає. Швидше за все, його подруга вже активно радить йому, як вигідніше продати квартиру, коли я піду у засвіти.
Ось такі справи. Життя я витратила на роботу та дітей. Не відпочивала, добре ставилася до своєї родини, не шкодувала себе. Прагнула до того, щоб чогось досягти і передати спадкоємцям.
Не вийшло. Все прогоріло. А тепер як в анекдоті: склянку води мені, може, й подадуть. Та пити щось не дуже хочеться.
