Я ніколи так не любила, мені ніколи так приємно і комфортно з людиною не було. Я навіть уявити не могла, що так буває…

Мені 24 роки. Пів року тому я вийшла заміж за кохану людину, з якою зустрічалася близько п’яти років. Було все: і щасливі дні, і болючі розставання. Але коли вирішили одружитися, я була щаслива. Цей стан тривав недовго, кілька днів.

Найбільше мене розчарувала інтимна сторона наших стосунків. Я не могла отримати задоволення. Напевно, ви здивуєтеся, як же було до весілля, то я скажу, що спала з ним лише кілька разів, у мене суворі батьки в цьому плані. Після цього я охолонула до людини різко.

Через тиждень після весілля, я запросила додому колег, щоб відзначити своє заміжжя. Колектив у нас молодий і в основному чоловічий, всі люблять погуляти. Він вирішив піти ночувати до батьків, я звичайно його не пустила. Але нерви він мені помотав.

Я сіла в кут і просто плакала, до мене підійшов мій начальник і став заспокоювати. Мене до нього потягнуло, таке рідко буває. Раніше я ніколи не розглядала його, як чоловіка. Він одружений і має маленьку дитину. Та й взагалі стосунки з колегами я не хотіла б мати.

У цей день у нас нічого не було. Але ми стали спілкуватися більше, не тільки з робочих питань. Їздили на виставку в інше місто, там у нас була відверта розмова, і ми вперше поцілувалися. Як же я закохалася…

Наш роман став набирати обертів. Спілкувалися ми в основному через смс і листами. Так ми дізнавалися про життя одне одного, бачитися вдвох ми практично не могли.

Його дружина працює в нашій же фірмі, тільки в іншому відділі, тому після роботи ми зустрічалися, лише коли вона була на лікарняному з дитиною.

Я ніколи так не любила, мені ніколи так приємно і комфортно з людиною не було. Я навіть уявити не могла, що так буває… Навіть якщо ми сваримося (а це зазвичай через те, що немає можливості нормально спілкуватися), ми обов’язково поговоримо, порозуміємося спокійно.

Я відчуваю, що поруч зі мною справжній чоловік, який зможе вирішити все, з яким я впевнена і спокійна. Крім цього, ця людина дуже близька мені до душі. У нас все чудово, зі всіх блоків.

Чоловіка я сприймаю, як брата, спати з ним не можу, гидко, навіть коли він торкається. Я намагалася з ним поговорити пояснити, чого мені не вистачає, але марно.

Душевних розмов у нас теж немає. Але як людина він мені подобається, у нас однакові погляди на життя, і він все-таки мій. Але кожна ніч перетворюється на тортури.

Іншого ж я щиро люблю, хочу бути з ним, але в нього маленька дитина, яка справді потребує батька, і її кинути він не може, а я не можу кинути чоловіка, він дуже мене любить, і бути разом ми зараз не можемо.

Я постійно думаю, чому ця людина не з’явилася в моєму житті до весілля. Ми любимо одне одного. Порадьте, будь ласка.

Я думала народити дитину (я дуже хочу), але не знаю чи це добре в даній ситуації.