Я зіткнулася з такою проблемою: вийшла заміж 9 років тому за Олексія (зараз мені 30, чоловікові 33), вийшла не з великого кохання, може від сільських традицій (головним вважається, щоб без шкідливих звичок, працьовитий, також мені просто хотілося свою сім’ю, втекти від батьків).
Діти з’явилися із переїздом на нове місце проживання. Згодом він змінився, і я до нього охолонула.
З часом, я в соцмережах познайомилася з молодим чоловіком, звуть його Паша, він на 3 роки молодший за мене, одинак по життю. У нас знайшлися спільні інтереси, романтика, взагалом все чудово. І після визнання у своїх почуттях одне одному, мене стало тягнути до нього.
Зідзвонюємося, він каже як хоче побачитися, і я теж хочу, але чомусь не виходить. Він живе далеко, тисячі кілометрів, йому 28 років, і він непередбачуваний, але в голосі чую смуток та тугу. Йому важко усвідомити (хоч він це і приховує), моє становище, що живу з чоловіком і досі не йду.
І ось так, ми з Павлом 3 роки мучимося і зустрічі наживо не було. Він все каже, що всьому свій час. Може, чекає від мене першого кроку — розлучення, але не каже відкрито. Чоловік дізнався про нас, пішов від мене, але знову повернувся. Цього я не очікувала.
У нас діти, їм по 7 та 5 років, заради них я живу, приховуючи сльози від чоловіка, і я розумію, що підняти їх сама не зможу. Лякає невідомість, до того ж на допомогу чекати нема від кого. Мама далеко і сюди до мене переїжджати одна не хоче, а вітчим тим більше людина вперта, і до мене ставився завжди упереджено.
Я начебто наважилася піти, але не можу бачити сліз чоловіка, та й діти бачать наші сварки. Ми в глухому куті втрьох, і що робити, не знаю. Вже три роки так живу. Я не знаю, як з Пашею буде все насправді, чи зможе він контакт знайти з дітьми і вони з ним? А вдруг у нас нічого не вийде, і я залишуся зовсім сама?