У 21 рік, вийшла заміж. Шалено закохалася в чоловіка старшого за мене на 8 років. Він тільки-но повернувся з в’язниці, а тут я, молода і наївна. Відносини розвивалися стрімко і за два місяці ми одружилися. Мої батьки як були проти, але я досягла свого.
Народилася дочка, улюблена моя та золота дівчинка. Чоловік став гуляти загалом, вистачило мене на 3 роки. Вигнала його і стали жити з донькою вдвох. За рік, зустріла хлопця, оформили стосунки, теж досить швидко. Народився син.
Начебто живи, виховуй дітей, та ні. Як то кажуть, коли погано, тоді все добре. Перебивались із копійки на копійку, але жили дружно, душа в душу. Він удочерив мою дитину. А потім, отримав профільну освіту, влаштувався на добру роботу, став заробляти добрі гроші, і почалося.
Я ж чоловік! Я господар! Я заробляю! Гроші в обличчя жбурляв, ображав, принижував перед дітьми. Останні два роки додому йти не хотілося після роботи. Вистачило цього шлюбу на 10 років. Вигнала й цього. Близько року була одна. І ось я зустріла чоловіка своєї мрії.
Він теж мав шлюб, двоє дітей, навіть вік однаковий. Я переїхала до його міста. Залишила роботу, друзів, родичів, та почала життя спочатку. І тут у мене знесло дах. Я розумію головою, що втрачу його, якщо буду так далі поводитися, але не можу впоратися з собою. Начебто підсвідомо, помщу йому, за свій досвід у сімейному житті.
Влаштовую істерики на порожньому місці. Все мені не так, все не те. Уваги вимагаю щомиті, квіти майже щотижня. А він борги сплачує від минулого шлюбу, майже всю зарплату віддає. Я знала про це, він мене спочатку попередив, але ризикнула, а тепер його цим і корю.
Я бачу, що терпіння його закінчується. Дуже боюся втратити цього чоловіка. Люблю його шалено. Він дуже добре ставиться до моїх дітей, таке враження, що вони є рідними. Думала, що такого не буває. Цінувати б його, за доброту, розуміння, чуйність, а я тільки докори та сварки. Як зупинитися та жити спокійно?
