Я познайомилася з Олексієм у 27 років. Я на той час була матір’ю-одиначкою з донькою від першого шлюбу.
Мене підкупило його ставлення до мене та моєї дочки. Лесі було 6 років, коли ми почали зустрічатися з Олексієм. У кожен свій візит він неодмінно балував її шоколадками або м’якими іграшками, довго грав із нею в ігри та погоджувався бути її гостем на чаюванні.
Льоша намагався непомітно підкладати мені гроші в сумочку чи кишені, не наважуючись запропонувати їх відкрито. Часто привозив мені пакети з продуктами та викликався допомогти у домашніх справах. І хоч він був молодший за мене на сім років, але в ньому я бачила дорослого і серйозного чоловіка.
Після кількох місяців зустрічань він познайомив мене зі своєю сім’єю – батьком Петром Івановичем, матір’ю Любов’ю Семенівною та молодшим братом Іллею.
Не скажу, що Любов Семенівна була рада такому вибору свого сина, але якихось перешкод нам не чинила, і загалом змирилася зі мною як супутницею життя Льоші.
Видно було, що Іллю в сім’ї люблять більше, балують подарунками та увагою, прощають довгі прогулянки та погані оцінки у школі. Я відчувала в душі несправедливість за Льошу, бо бачила, який він щасливий, коли йому перепадає увага і любов батьків і як засмучувався, коли його не помічають.
Тому після нашого весілля я постаралася йому дати ту любов та увагу, якої йому так не вистачало. Дочка вже називала його батьком, і ми змогли побудувати справжню дружну і люблячу сім’ю.
Льоша намагався по можливості допомагати своїм батькам, але не завжди його допомога надходила за адресою, частіше Ілля хвалився новим телефоном або новою обновкою в гардеробі.
Я намагалася не лізти у ці відносини та нічого не говорила про свої спостереження та висновки. Час від часу Леся гостювала у батьків Льоші, баба Люба пекла смачні пироги та ватрушки, а дід Петро розповідав захоплюючі історії та казки.
Якщо потрібна була допомога з уроками, вони зверталися до Іллі, але той або не хотів допомагати, або не міг вирішити шкільні завдання. Якось завдання Лесі навіть вирішували друзі Іллі та він сам, але вирішити не змогли.
Для мене, звичайно, це було дивно, адже ми з Льошею допомагали дочці з уроками й не було жодного завдання, яке було б складно вирішити, тому в мене напрошувалися висновки про рівень шкільної освіти Іллі.
Батьки Льоші мали ще одну квартиру в Одесі, куди вони часто приїжджали на літо. Іноді ми Лесю теж відправляли з ними, благо квартира була двокімнатною, всім вистачало місця.
Після закінчення школи Ілля захотів вступити до Одеси та, відповідно, оселився у цій квартирі. Ми ж із чоловіком та Лесею, як і раніше, жили у квартирі, яку мені надали з моєї роботи. Звичайно, ми відкладали потроху на початковий внесок іпотеки, щоб купити своє власне житло.
Від Льоші я дізналася, що Ілля не платить за квартиру, і в нього багато хвостів з навчання в університеті – з цим довелося розбиратися його батькам. І хоч Ілля запевняв, що це «перший і останній раз», через пару місяців знову приходили борги по квартплаті, а Ілля скаржився на викладачів, які його постійно «валять».
У результаті Іллю відрахували із третього курсу університету. Льоша пропонував йому гарну роботу в рідному місті, але Ілля відмовився. Здебільшого він відпочивав вдома, або вів розгульне життя, гроші на яке йому надсилали батьки.
Коли ми проїздом були в Одесі, то зупинялися на пару днів в Іллі, я накривала пишні столи та забивала холодильник домашніми напівфабрикатами, а Льоша балував Іллю подарунками та намагався обережно повчати життю.
Але для Іллі старший брат не був авторитетом, а тому все так і тривало – на жодній роботі Ілля довго не затримувався і жив на батьківські гроші.
А тим часом Леся вже закінчила школу і теж вступила до університету в Одесі. Ми знайшли для неї невелику, але затишну кімнату у літньої жінки, де вона й оселилася.
На той час ми вже накопичили достатньо грошей і вирішили оформити іпотеку в будинку, який збудують якраз на момент випуску Лесі.
Вже на першому курсі Лея знайшла підробіток у банку і хоч трохи, але допомогла нам із витратами. Ілля зійшовся з дівчиною, яка так само як і я колись була матір’ю-одиначкою, тільки у неї на відміну від мене був маленький син.
Ми змогли познайомитися з нею лише коли приїхали батьки, вони й покликали нас у гості на знайомство з нареченою Іллі. Чесно сказати, мені вона не сподобалася. Віра, як мені здалося, зійшлася з Іллею більше через квартиру та гроші, ніж через кохання.
На сімейному гулянні ми дізналися про бажання Іллі та Віри одружитися, дату ще не було визначено, але ми з чоловіком одразу озвучили дати, коли ми аж ніяк не зможемо приїхати на свято.
Через пару місяців ми дізналися від батьків Льоші про дату весілля, яке звичайно ж випадало на той самий момент, коли ми не можемо відпроситися з роботи та приїхати.
Ми з чоловіком не стали нічого говорити, але все ж таки подарунок від нашої родини подарували, досить велику суму. За словами свекрухи, весілля вийшло веселим і красивим, але ні відео, ні фото нам ніхто не надсилав.
У черговий наш приїзд, на день народження доньки, ми напросилися на кілька днів до Іллі та Віри. Втомлені та голодні після дороги ми доїхали до квартири батьків, де нас зустріли родичі, що затишно розвалилися перед телевізором.
У квартирі був безлад і ніякої гарячої їжі, довелося мені встати за плиту і швидко приготувати щось. Продуктів було небагато, тому Льошу я відправила в магазин, повернувшись, він простягнув мені квитанцію, де власником квартири значився Ілля. Льоша пройшов у зал і спитав у брата:
– Це що?
– Квитанція, не бачиш, чи що? – посміхаючись відповів Ілля.
– Бачу, а відколи ти власником квартири значишся? – дивувався Льоша.
– Так був би на весіллі – знав! То батько мені подарував! – відповідав Ілля.
Попри те, що батьки постійно заявляли, що квартира в рівних частках буде поділена між братами, перед весіллям вони оформили її на Іллю, Льоші не сказавши жодного слова.
Ми з чоловіком розраховували, що зможемо розміняти її на дві квартири, одну для Іллі та одну для нас. Цими планами ми ділилися з батьками чоловіка і вони були в курсі та не заперечували.
А тут – раз! І все вирішили за всіх! Після такої зради Льоша відвернувся від батьків та брата, обірвав усі зв’язки та контакти. Мені дуже боляче за нього, але я нічого не можу вдіяти. Від несправедливості та образи прямо розриває душу, ну як так можна із рідною людиною?
