Прийшла на роботу, де працював мій чоловік (він тоді працював місяць без вихідних, вдома бував тільки до ночі). Він стомлений, я роздратована, тому що не бачу його практично. Мабуть, зі втоми та мого пофігізму до нього, коханий вирішив закохатися в іншу. Та дівчина балакуча, мій і повівся. У подробиці не вдаватимуся, скажу тільки, що близькості не було, лише обіймашки, поцілунки.
Не знаю скільки б це тривало, якби не побачила все їх листування в соцмережі. Що зі мною діялося – неможливо описати. Купа думок: «За що?», «Як же так?» », «Як жити далі?», «Як вчинити?». Поговоривши (діватися йому вже нікуди було, факти на обличчя) виклав усе як на духу.
Перші думки були піти, але, посидівши на вулиці, трохи привела думки до ладу, вирішила спробувати все виправити. Він вибачився, говорив, що навіть якби пішов, то повернувся б швидко, бо тільки зараз зрозумів, що ніхто йому не потрібен, крім мене. У те, що пробачу, не вірить, вірить у те, що з часом стане легше, забудеться, вщухне біль. Чудово розуміє, як мені погано і боляче, але назад нічого не повернути, на жаль.
Цей біль до сьогодні не вщух анітрохи. Пройшов майже місяць, а серце так само рветься на шматки. У голові бардак, прокидаюся і засинаю з тими самими думками. Намагаюся зрозуміти, мабуть, навіть виправдати його якось, але — на жаль. Як тільки з’являється вільна хвилинка, думки все про те ж саме. Дуже важко із цим жити. Я не можу нікому про це розповісти, не тому, що нема кому, а тому, що соромно, за себе, за всю цю ситуацію.
Не знаю, що в нас вийде, ми колись поговорили, рішення я побачила тільки одне і йому його озвучила — звільнення та переїзд! Прямо зараз, не за місяць чи рік, а завтра. Ми живемо в селі, у своєму будинку, чоловік працював у радгоспі, на доброму рахунку та з гарною зарплатою, була худоба своя…
Але, розуміючи, що я не зможу там жити далі, відпускати його на роботу, де все це відбувалося, він, не думаючи, сказав: “Завтра йду звільнятися”. Зателефонував свекрусі до сусіднього села, вона того ж дня знайшла будинок нам, і вже через два дні після того, як усе відкрилося, ми були на новому місці.
Так, ми кинули все, перехід сина до іншої школи (а у нього 8 клас), вся худоба під ніж, свій будинок на продажу, зараз винаймаємо житло. Чоловік працює зараз за 12 тисяч гривень (раніше на тракторі катався із зарплатою 20 тисяч). Але ж ми разом. Разом намагаємося почати з нуля, бо хочемо цього. Так, мені дуже важко, але я намагаюся, намагається і він і я це бачу.
Багато хто каже, що такі моменти треба викреслювати з життя і ніколи не згадувати. Мені ж навпаки, необхідно все це промовляти, намагатися знайти якесь пояснення для себе, тому іноді ми повертаємося до цієї теми, але вже без сліз та істерик, спокійно розмовляємо.
Може, колись я знайду відповідь, і ця тема буде закрита раз і назавжди, але поки що так. Щодня хочу прокинутися і зрозуміти, що це страшний сон, але поки що не виходить.
