Я пишалася тим, що хай і через стільки років, але мені вдалося поставити на місце зухвалу однокласницю

– Оце зустріч! Десять років тебе не бачила!
“Ще б стільки ж не бачити” – відразу подумала я.

Цілком випадково ми побачилися зі своєю однокласницею в торговому центрі. Я часто там була, і бачила різних знайомих, але щоб таких, це вперше.

Наші стосунки в шкільні часи залишали бажати кращого. Яна з самої початкової школи не злюбила мене, і не втрачала нагоди зайвий раз зачепити, і причепитися до мене. Тим більше що привід завжди був.

– Ой, дивіться, Ірка знову в лахмітті прийшла! Це ж знову недоноски її сестри. Фу, як взагалі можна так одягатися! Це ж бридко! – сміялася Яна

Мені було прикро чути подібне, але нічого з цим вдіяти я не могла. Як ведеться, у класі Яна “мала вагу” і багато хто звик танцювати під її дудку. Навіть, якщо її поведінка була вкрай неадекватною. Саме так вона частіше себе і поводила.

– Мамо, я благаю, переведи мене в іншу школу. Я більше не можу тут навчатись. Ці дівчата мене дістають, і не дають спокою.

Але мати лише відмахувалась і чути нічого не хотіла

– Іро, не вигадуй! Нормальний у вас клас. Я не маю грошей щодня тобі на трамвай давати, щоб ти до іншої школи доїхала.

Я була готова навіть пішки туди ходити, але мати не дозволяла. Переходити в паралельний клас було безглуздо, це Яну не зупинило б, і вона продовжувала б отруювати мені життя.

Минуло вже понад десять років, а я все пам’ятала, як учора. Таке не забувається, і відкладається у пам’яті надовго. Навіть не побоюсь цієї фрази – на все життя.

Зараз я, коли побачила Яну через стільки років, відчувала таку ж огиду, хоча намагалася триматися гідно.

– Ти що, не впізнала мене? Це ж я, Яна!

– Привіт! – холодним тоном відповіла я.

– Ірко, а ти змінилася! Дивлюся, лахміття нове прикупила. Мабуть, гроші в тебе тепер водяться. Модняча вся така, не те, що раніше – посміхнулася Яна.

– Так, уявляєш, не ношу старі лахи, і більше не доношую за сестрою – із сарказмом промовила я.

Тут Яна навіть відчула себе якось ніяково.

– Кинь, це ж давно було. Стільки років минуло, а ти пам’ятаєш.

– Так, пам’ять у мене справді хороша. Гаразд, я піду. Усього доброго!

Але Яні не терпілося поговорити зі мною, а точніше похвалитися переді мною.

– Та постривай ти, давай побалакаємо. Ми стільки років не бачилися.

– А нам хіба є про що говорити? – Підняла я брову.

– Звісно. Я, між іншим, успішною бізнесвумен стала. Салон краси свій відкрила. Тож хотіла поділитися успіхом. Уявляєш, як це круто? Хоча навряд чи тобі це зрозуміти. Ти ж напевно в наймах на чужого дядька чи тітку працюєш.

– Молодець, рада за тебе. Я справді поспішаю, бувай.

Мені більше не хотілося чути, як моя колишня однокласниця намагається хизуватися. Але в одному я була точно впевнена – бреше, як дихає. Якби Яна справді була власницею салону краси, то я про це знала б.

Вихідний день я вирішила провести з користю для себе, тому, що потрібно було зарядитися енергією перед майбутнім плідним тижнем.

– Ірино Вікторівно, Ви встигли подивитися нову колекцію гель-лаків? Чи можемо закуповувати?

– Так, принеси папери на підпис.

Я була власницею найбільшого салону краси у місті. Ще багато років тому я поставила собі таку мету. А все, знову ж таки, почалося з самого дитинства.

Тоді в мене був підлітковий період і, як багато підлітків, я страждала на висип, але мати категорично відмовлялася розв’язувати цю проблему, і вести мене до косметолога.

– У мене немає таких грошей. Ось тобі народні засоби, ними й користуйся.

– Мамо, вони мені не допомагають. Усі в класі з мене вже сміються.

– Не вигадуй, усі підлітки так ходять. Досить вже роздмухувати з мухи слона.

Тому я точно вирішила, що коли виросту, відкрию власний салон краси, щоб більше ніхто і ніколи не наважився мене принижувати за недоліки у зовнішності. І іншим із цим питанням я також хотіла допомогти.

– Ірино Вікторівно, ми ж нового майстра манікюру шукаємо. Сьогодні одна дівчина прийде на співбесіду. Досвід начебто непоганий. Дивитиметеся резюме?

– Ні, Даша, я повністю довіряю твоєму професіоналізму, щодо підбору персоналу. У призначений час із нею поговорю.

Після обідньої перерви мала відбутися співбесіда. Я була просто шокована тим, кого я побачила.

– Знайомтеся, це Ірина Вікторівна. Власник нашого салону. З кожним кандидатом вона розмовляє особисто.

Переді мною стояла Яна, яка відразу ж обімліла, як тільки мене побачила.

– Ірина?

– Яна, у нас заведено називати керівника на ім’я по батькові, – поправила її співробітниця Даша.

– Даша, дякую, можеш бути вільна, – сказала я, і та зачинила двері.

Здавалося б, зараз я мала чудову нагоду помститися за пережите багато років тому.

– Сідай, Яна.

– Не чекала тебе тут побачити, Ірино Вікторівно – відповіла та, оглядаючи кабінет, у якому стояли дорогі меблі.

Я уважно вивчила її резюме, а потім запитала:

– Ти ж казала, що маєш свій салон, але в резюме не вказана ця інформація. Чому?

Тут Яна зам’ялася і відразу все стало на свої місця.

– Не сказати, щоб мій салон. Так, із подружкою разом намагалися відкрити. Пам’ятаєш Олю, з якою ми у школі товаришували? Ось саме з нею, але не склалося, і ми пішли різними дорогами.

Я вдала, що не розумію, про кого вона говорить, і взагалі не пам’ятаю цих людей.

– Значить, все життя пропрацювала в наймах? На чужого дядька та тітку?

– Виходить так, – розгублено промовила та, наче це вона зараз була винною школяркою.

– На майстра манікюру, де вчилася? Сертифікати щодо навчання, рекомендації є?

Яна похитала головою.

– Значить, самоучка?

– Так, я ж на бухгалтера спершу вступила, а там якось не пішло. От і вирішила займатися нігтями.

– У цьому випадку змушена відмовити.

Я демонстративно кинула теку з резюме на стіл.

– Але чому? Я справді гарний майстер. У мене є велике портфоліо з роботами, та хороші відгуки клієнтів.

Я пояснила, що розглядає майстрів виключно із підтвердженою кваліфікацією. І не лише тому.

– Так я й знала, треба мені було одразу розвернутись і піти. Звичайно, ти ж не вибачила мені старих образ. Не розумно було на щось сподіватися – відразу почала кричати Яна.

– Я рада, що ти хоча б зараз зрозуміла, наскільки тоді ти мене зачіпала.

– І ти вирішила зачепити у відповідь…

– Ні, лише сказала тобі правду.

Яна відразу ж згадала ситуацію з минулого, коли вчителька зробила зауваження. Мовляв, навіщо смієшся над Іриною та обзиваєш її?

– Я лише сказала правду.

Зараз ця сама фраза наче бумерангом прилетіла їй назад.

– І брехати було не обов’язково про свій салон краси. Всіх своїх конкурентів я знаю в обличчя – сказала я навздогін, коли Яна швидше хотіла покинути мій кабінет.

Але й тут Яна не розгубилася і знайшла, що відповісти.

– А знаєш, я ще матиму свій бізнес. Ось побачиш. Я тобі складу здорову конкуренцію!

– Чекаю з нетерпінням, – засміялася я, а Яна вже вискочила з кабінету.

Причому я не відчувала себе винною. Навпаки, пишалася тим, що хай і через стільки років, але мені вдалося поставити на місце нахабну однокласницю. Тому що саме Яна отруювала мені шкільне життя, і все могло бути інакше, якби не її витівки.

Цього ж дня мені написала моя колишня однокласниця, з якою я завжди була у добрих стосунках.

– Ти бачила, що Яна розмістила в соцмережі? Зовсім уже з розуму вижила!

Коли я подивилася на це шоу, дуже довго сміялася.

Там вона намагалася перед усіма самоствердитися, і виставити мене далеко не в найкращому світлі, але поки що виставляла тільки себе.

– Люди не змінюються, і це факт. Навіть через десять років. Сьогодні особисто в цьому переконалася – виставила я у відповідь статус, та закрила ноутбук.

У будь-якому випадку я була задоволена. Тому що завжди вважала, що зухвалим людям треба давати відсіч, і ставити їх на місце. Ви зі мною згодні?