– Тобі не здається, Андрію, що наші друзі в край знахабніли? Їдуть, як на безплатний курорт! Ми для себе заміський будинок будували, а не для кола, в особі родичів та знайомих

– Якщо ти ще раз хоч когось запросиш, – шипіла Віка крізь зуби, при цьому вона натягнуто посміхалася і махала вслід машині, що від’їжджала.

Думала вона тільки про те, як їй набридли ці нескінченні гості.

– Так я й не запрошував, – зізнався чоловік, – Ромка сам напросився, не відмовляти ж.

– Ще краще! Тобі не здається, Андрію, що наші друзі в край знахабніли? Їдуть, як на безплатний курорт! Ми для себе заміський будинок будували, а не для кола, в особі родичів та знайомих.

– Щовихідних – гості! Я вже на дзвінки не відповідаю, знаю, що їм треба, а вони все одно приїжджають. Ну не нахабство?

Вони зайшли за ковану хвіртку зі вставками з жовтого пластику, такими ж були й ворота. Їхня червона цегляна хата, велика, добротна, височіла двома поверхами, й закінчувалась балконом на мансарді.

Стараннями Віки, чоловіка та її матері, ділянка затишно потопала у квітах, звивисті кам’яні доріжки проводжали господарів у три різні боки: до дерев’яної альтанки, лазні, басейну, саду.

Позаду володінь, за будинком та городом, стояв високим муром сосновий ліс. Тиша, затишок та спокій…

– Тобі що – свіжого повітря шкода? Продукти вони привозять.

– Ага, особливо твоя сестра! Сплавила мені своїх двох пацанів на все літо, ні гривні не виділила, звичайно, ми ж багаті, будинок великий, можна й нашим коштом пожити.

– А годувати їх моя мати повинна, цілий день біля плити стоїть, а твоя мама, ось, приїхала, і лежить цілий день у гамаку, хоч це її онуки, мені й моїй мамі вони ніхто!

– Тихіше ти! Чого кричиш? Діти почують!

– А хай знають, що вони мені не потрібні, дістали вже.

– У моєї матері хворі суглоби, тобі що, шкода для неї та для дітей тарілки супу? Дай їй час поновити здоров’я після міста.

– Я нічого не маю проти особисто твоєї мами, вона все-таки мама, моя мати взагалі з нами постійно живе. Але чужі діти… То була її ідея притягнути сюди онуків.

– Звичайно, вона добренька – визволила діточок з кам’яного міста, полегшила життя рідній донечці, а те, що цих племінників доглядати й годувати треба – так це не її турбота, я ж на всіх готую і перу на всіх, тому мені не важко зробити трохи більше і для них!

Віка вже піднялася на веранду і затято відкинула прозору фіранку, що звисала зверху до середини поручнів.

– І взагалі! Найбільше мені набридли непрохані гості! Як прийде день четверга, так починаються нескінченні дзвінки, напрошування, я не відповідаю, а вони все одно пруться, зухвалі!

– Особливо твоя сестриця приїжджає з порожніми руками, на кшталт, побачити діточок, а сама вимагає шашлик і жере, як не в себе. Чому б їй не поїхати на власну дачу, яку їй лишила мати?

– Ах, так, там же треба працювати, а тут все на халяву і з комфортом! Зате коли ми будувалися і просили про допомогу, так у них у всіх справ вище за дах було!

– Та годі вже, Віка, я не думав, що ти настільки дріб’язкова, – закотив очі Андрій.

– Усьому є межа! А тепер вибач, мені потрібно прання поставити, а перед цим обробити плями від кетчупу та сажі на футболках твоїх дорогих племінників, вони ж обоє в багаття пірнали, коли сосиски увечері підсмажували.

Віка закрилася у ванній, перебрала речі й, змочуючи в теплій воді ті з них, що були з плямами, почала люто натирати їх спеціальним олівцем.

Раз у раз з її губ зривалися слова «ненавиджу», «дістали». Кілька разів вона навіть верескнула, і цей вереск почула мама. Вона зазирнула у ванну. Витираючи руки об кухонний рушник, запитала:

– Віка, що трапилося в тебе?

– А ти не здогадуєшся, мамо?

Мама розвела руками.

– Я, чесно кажучи, взагалі не розумію тебе, Віка. Ти тут господиня, і маєш право позначати чіткі межі для гостей, на яких не чекала.

– Ну як це зробити по-твоєму? Не пускати їх у двір, якщо вони вже приїхали?

– Так, ти знаєш, я б так і сказала: вибачте, але ми мали інші плани, ми нікого не чекали, але ви приїхали дуже до речі! Нам привезли купу гною, треба розкидати його по городу, лопати під навісом.

– Ну чи щось подібне, залежно від сезону. Зараз можна послати жіночу половину в город полоти грядки й збирати з картоплі жуків колорадських, а для мужиків завжди робота знайдеться – прибити щось, чи скопати.

– Ой, мам, я не можу так, це між нами говорити легко, а їм висловити – прозвучить безглуздо.

– Тоді терпи далі! Але знаєш, що? Коли приїде чергова партія гостей, я до плити не підійду, навіть помідори на дві частини не розріжу, мені теж вистачило всіх годувати, вистачає ваших племінників! І посуду потім гора. Годі з мене.

Весь тиждень Віка проводжала недобрим поглядом племінників, які то гасали з її дітьми подвір’ям, то залітали в будинок з брудними ногами, все розкидали, й щиро не розуміли, чого їм не раді.

А як їм можна було це зрозуміти, якщо свекруха безперестанку пестила рідних кровиночок і голосила, яка вона молодець, що визволила їх на ціле літо з міста?

Ні вона, ні племінники нічого не робили по дому: діти є діти, а свекруха насправді мала дуже хворі суглоби.

Взагалі вона була доброю жінкою, яка всіх жаліла, і постійно перепрошувала перед Вікою за те, що нічим не може допомогти по господарству.

З четверга, як і передбачила Віка, почалися дзвінки від друзів та знайомих. Віка на телефон не відповідала, а невдовзі, взагалі його відключила. Увечері чоловік повернувся з роботи.

– Сподіваюся, ти нікого не запросив?!

– Та ні… Дзвонили, але я казав, що ми у вихідні у від’їзді.

– Дивись мені!

У суботу вдень Віка збирала малину та почула, що до воріт під’їхала машина.

«Тільки не до нас… тільки не до нас…»

Грюкнули двері, й до Вікіидолинув знайомий голос, і всередині неї моментально закипіла лють – вона впізнала одну з подруг і її чоловіка, вони дружили сім’ями.

У хвіртку подзвонили, потім затарабанили. Віка присіла у кущах.

– Та що таке? Сплять вони чи що? – Здивувалася подруга, – Віко! Вікторія!

– Іду, йду! – прокричав із дому Андрій.

Вони зустрілися поглядами. Віка готова була його розтерзати. Чоловік скривив винну гримасу. Вона покликала його.

– Пробач, сонце, у тебе телефон відключений, а Наташка з Олексієм мені дзвонили й запевняли, що всього на день.

Віка вилаялася, і вони разом відкрили гостям.

– Ах, ну до чого ж у вас тут добре! Краса яка! Ці сосни, це небо, – захоплювалася подруга. – А у нас у місті зовсім дихати нічим, задуха страшна. У тебе щось сталося з телефоном, Віка? Не додзвонитися.

– Роботи багато, – кисло відповідала Віка, – ти ж знаєш, я з дому працюю, а потім ще по господарству, вся ця краса не на порожньому місці сама по собі утворюється, так що мені ніколи, народу в домі повно, а тут ще …

Віка хотіла сказати «непрохані гості», але промовчала. Наталя теж постаралася це не розчути, а тим часом її діти вже обносили кущі малини, та чорної смородини.

За кілька годин усі присутні розташувалися в альтанці. Наївшись шашлику і випивши, друг Льоша почав натякати на те, що непогано попаритися в лазні.

Андрій цю ідею підтримав, але своє слово висловила теща, мати Віки. Звернувшись здивовано до зятя, вона промовила:

– Я дивуюся тобі, Андрію! Коли ти будував цю лазню, то, пам’ятаєш, саме Льошу просив про допомогу! Хіба не так, Олексію?

– Ну, – промимрив Олексій, – я тоді був дуже зайнятий…

– А тепер напрошуватись у гості на все готове не зайнятий, так?

– Мам, припини, – зніяковіла Віка.

– А що? Хіба я не маю рації? Адже ви раз на місяць стабільно заглядаєте до нас! І ви думаєте одні такі? Та в нас жодних вихідних немає вільних, а все тому, що і Віка, і Андрій – безхребетні. Відмовити не вміють. Вам би самим сподобалося зустрічати кожних вихідних гостей? – Запитала вона у Наталії.

– Ну… Якби у нас була дача…

– І була б ти на ній безплатною годувальницею та слугою! Посуд помий, у дворі прибери, лазню після чужих людей відмий. От ви, якщо я не помиляюся, жодного разу по собі нашу лазню не мили.

– Антоніно Георгіївно, на мою думку, ви перегинаєте, заспокойтеся, – спробував остудити її зять.

– Нічого подібного! Я лише хочу запропонувати вашим друзям чудовий варіант – поряд з нами продається ділянка, можете придбати її, і облаштувати, як завгодно, а потім запрошувати туди гостей хоч цілий рік.

– І, щодо лазні, – наважилася Віка, – вибач, Льошо, але це тільки для сім’ї. Ми туди більше нікого пускати не будемо, я реально втомилася щоразу її відмивати.

Друзі не стали затримуватись – швидко “змотали вудки”, та поїхали без настрою. А Вікі було і соромно, і радісно. Одними непроханими гостями менше.

З подачі матері, вона стала відповідати на дзвінки, та впевнено заявляти, що ці вихідні вони хочуть провести виключно в родинному колі, а тим, хто мав нахабство спочатку приїжджати без запрошення, Віка відчиняла хвіртку і, не соромлячись, брехала:

– Ой, а ми зараз їдемо, вже прямо виходимо. До понеділка будемо у від’їзді, вибачте.

Деякі були не такі прості, й намагалися викрутитися:

– А якщо ми тільки на подвір’ї у вас побудемо? Відпочинемо, й ключики від хвіртки потім під камінчик сховаємо?

– Ні, ні, вибачте, раптом що трапиться, двір чи альтанка згорить, наприклад, це мені не треба. Вибачте, друзі!

До серпня потік непроханих гостей відринув, і Віка була щасливою, і це щастя тривало до розмови з радісною свекрухою.

– Вико, у мене для тебе сюрприз! Наступного тижня до нас у гості приїде моя сестра з онуками, я запросила їх до кінця серпня, бідні діти нічого не бачать, окрім запорошеного міста. Вони вже купили квитки, щойно зателефонували.

– Що??? Вибачте, але ні! – Вибухнула Віка. – Мені вистачило два місяці з вашими племінниками. І на майбутнє, Галино Павлівно, це мій дім, і всі запрошення ви повинні обговорювати зі мною. Я відмовляюся приймати вашу сестру, та маленьких дітей, кажіть їм, щоб здавали квитки.

– Але, Віка, батьки цих дітей працюють, невже тобі їх не шкода?

– Не шкода! Це не мої проблеми.

– Ах, Господи, якою ти стала жорстокою! – взялася за сердце свекруха, де мої краплі? Мені терміново потрібні мої краплі.

Кілька днів свекруха проплакала від образи, тиснула на жалість і поширювала по будинку нудотно-солодкий запах корвалолу. Але Віка не здалася.

Тепер, якщо їм хотілося побачити гостей, вона сама дзвонила, та запрошувала їх. Одного разу на місяць було достатньо, а може, й рідше.

– Молодець, дочко, моя школа, – підтримала її мама, коли Віка твердим кроком пройшла через вітальню, повз насуплену свекруху, не відчуваючи провини.

Вибудовувати особисті межі – це також наука, яка приходить із гірким досвідом! І це дійсно так! Ви з цим погоджуєтеся?