Історія мого життя схожа на багато інших і відрізняється від них, як відрізняються листя на дереві. Начебто всі однакові, а у кожного свій малюнок і своє життя.
Я досить успішна в професійному плані із середнім достатком дамочка. За мої сорок з гаком років багато всього позитивного і радісного трапилося зі мною, але не сталося найголовнішого – я не стала мамою.
Мої чарівні дівчинки народилися, коли мені вже було сорок плюс. І як заведено говорити – мені допомогли.
Зараз багато суперечок в нашому просунутому і прогресивному суспільстві про проведення процедур ЕКО, сурогатне материнство та іншої допомоги в репродуктології.
Одні, такі, як я – за, тому що це наш шанс стати щасливою матусею і створити справжню сім’ю. Інші – категорично проти, вважаючи, краще усиновити дитину і дати йому тепло, затишок і сім’ю.
Фраза: «Немає чужих дітей» – дуже правильна і гуманна, але, проголошуючи її, не всі розуміють труднощі прийняття чужої дитини у своєму серці.
Я думала про усиновлення, але мене зупиняли сумніви. Як я буду ставитися до цієї дитини, чи зможу я любити її так, як любила б рідну? Як її виховувати – тільки «пряником» боячись пошкодити дитячу психіку. Адже дитина може подумати, що її карають, тому що вона не рідна.
При вихованні своєї дитини, напевно, таких сумнівів у мене не виникатиме. І одне з головних питань: говорити дитині, що ми його всиновили або удочерили – чи ні. Адже навколо так багато «чесних» людей готових відкрити малюкові правду. Це дуже важкий вибір і не всі на нього готові.
Я вибрала інший шлях і дякую Богові й нашим лікарям кожен раз дивлячись на своїх крихіток. І хочу сказати всім, що б ви не вибрали – не бійтеся і вирішуйте. Ці крихітки в ліжечку щастя, як я говорю про них «Моє щастя у квадраті» найкраще, що може з вами трапитися в житті.
