Жалкую, що я зрозуміла це зовсім недавно. А до того старанно намагалася завоювати кохання та прихильність. Спочатку батькове та материне. Я була єдиною та пізньою дитиною, але батьки завжди скупилися на ласку та ніжність для мене.
Вони хотіли іншу дитину: активну, непосидючу, впевнену в собі. А я любила усамітнитися в кутку, та читати книжки, або мріяти про щось своє. У старших класах мама з татом відверто говорили, що мої успіхи їх не задовольняють.
Звичайно, я вчилася непогано, але… Батьки щоразу перераховували здобутки сусідських дітей, моїх двоюрідних сестер, синів та дочок колег, звичайно я завжди була гірша за них. Як не намагалася, шкільних предметів на «відмінно» не витягувала, та й спортивною чемпіонкою не вдалося стати.
Після закінчення школи я вирішила навчатись на філолога, тому що книги – це моє справжнє захоплення. З ними я забувала про свої турботи та проблеми, поринала в іншу реальність. На той час мого батька вже не було серед живих.
А мати, почувши, яку я професію собі обрала, лише покрутила пальцем біля скроні. Мовляв, що з неї взяти. Попри несхвалення рідної матері, я успішно закінчила виш, та влаштувалася працювати у школі. Я дуже любила свою роботу.
Мені подобалося прищеплювати дітям любов до рідної мови, до слова. Зі своїм майбутнім чоловіком я познайомилася на зупинці. Поспішала додому, і ненароком розірвався пакет. Картоплини покотилися тротуаром, а Славко кинувся їх збирати, так і розговорилися.
Славко був ввічливим і дбайливим, тому я відповіла на його залицяння. Він називав мене красунею, обіцяв носити на руках, та завжди бути поряд зі мною. Тому я, дівчина, якій завжди не вистачало добрих слів та підтримки, була впевнена, що нарешті знайшла своє щастя.
Казка закінчилася за кілька тижнів після весілля. Чуйного, уважного Славка начебто підмінили. Він почав дорікати мені, що я не так одягаюся, не так готую, багато часу проводжу на роботі. А сам повністю осів удома після того, як його скоротили.
— Я шукаю високооплачувану роботу. Загинатися за мінімальну зарплатню не буду, — відмахувався від мене. Вічні сварки та суперечки… Мені доводилося нелегко: сварки, суперечки, крики… Я завжди була у всьому винною, а свекруха з чоловіком об’єдналися проти мене єдиним фронтом.
Того дня, після уроків, мені різко стало зле. А все через те, що вранці свекруха допікала мені тим, що ніяк не могла знайти своєї сумочки, звинувачуючи в цьом мене, хоча я навіть не заходила до її кімнати.
— Знаю, що це ти нишпорила по кутках, щоб привласнити мою пенсію! От пригріла змію під боком, — не вгамувалася вона. Я виправдовувалася, як могла, але марно. Від безсилля та розпачу по моїх щоках потекли сльози.
– Тихо! Спортивні новини! — гукнув із кухні чоловік. Він навіть не думав захищати мене, і продовжував насолоджуватися кавою. Свекруха життя мені не дає! Мабуть тому у мене запаморочилося в голові, й здалося, що я ось-ось знепритомнію.
Злякані вчителі викликали швидку. Медики сказали, що у мене гіпертонічний криз, й запропонували поїхати до лікарні, але я відмовилася. На щастя, за пів години медикаменти подіяли, й мені стало трохи легше.
— Бережи себе, Олечко. Ти ж ще така молода, — клопотала біля мене директорка Лідія Дмитрівна. – У тебе ще все життя попереду. Я тільки зітхнула, а від майбутнього не чекала ні радості, ні добра, ні щастя.
— Ходімо. Хочеш я проведу тебе додому? — запропонувала мені чуйна директорка. І була вражена, коли почула відповідь.
– Не хочу додому, – прошепотіла я. Ми говорили довго, я їй виливала свій біль, та образу.
На дворі посутеніло, а по підвіконню застукали краплі дощу. На прощання Лідія Дмитрівна обійняла мене, та обіцяла допомогти, якщо буде потрібно. Я ж обіцяла подумати над її пропозицією.
Щойно я ступила на поріг квартири, свекруха з чоловіком кинулися до мене з претензіями.
– Де ти пропадала? Купила продукти? Скоріше готуй вечерю, — волали обидва. І ніхто й не думав спитати, як у мене справи, як я почуваюся, чи не хочу я чашку чаю.
“Ні, я тут не дочка і не дружина, а так, прислуга”, – подумалося мені. Вночі мені не спалося: нарешті зрозуміла, що мій терпець урвався. Кілька днів я вичікувала нагоди, коли нікого не буде вдома. Запакувала в сумку найнеобхідніші речі, взяла документи, та поїхала на вокзал.
Перед тим, як сідати в потяг, вийняла з мобільного телефону картку і викинула її. Вже надвечір я була далеко. На пероні мене зустріла Катерина Іванівна – подруга Лідії Дмитрівни, теж директорка школи.
Вона зраділа моєму приїзду, бо зі школи звільнилася вчителька української мови та літератури. А тут доля послала доброго фахівця. Незабаром я відчула, що в цьому маленькому містечку біля гір мені легше дихається, і дуже хочеться жити.
Тому я вдихаю повітря на повні груди, гуляю тихими вуличками, та вчуся усміхатися перехожим. Записалася до бібліотеки, та читаю багато книг. А вечорами кутаюся у спокій і п’ю трав’яний чай із медом разом зі старенькою бабусею, у якої винаймаю кімнату.
Минуле відступило, але я не впевнена, що захочу ще раз пройти через таке “кохання”! Так, я хочу малюка, але для цього не обов’язковий чоловік! Я в цьому впевнена, й буду йти до своєї мети! Чи, можливо я не права?
