Я тепер абсолютно впевнена, що недаремно розлучилася з чоловіком. Який з нього чоловік, якщо до своїх майже сорока років він так і не зміг подорослішати, залишившись маминим хлопчиком.
Ми у шлюбі чотири роки, і всі ці чотири роки мене не залишає відчуття, що в мене не чоловік, а син, рівень відповідальності приблизно такий самий.
Заміж я виходила в стані закоханості, мінуси обранця я не бачила, мені вони здавалися милими та кумедними. Поводиться, як хлопчик? Ах, як це мило!
Моєї закоханості вистачило на рік. Я вирішувала всі побутові проблеми, заробляла, няньчилась із чоловіком і заплющувала очі на його вчинки.
Але довго це тривати не могло, я почала прозрівати. І картина, яку я побачила, коли в голові прояснилось, мені дуже не сподобалася.
А що хорошого в тому, що чоловік симулює хворобу, щоби не йти на роботу? Хіба це доросла і відповідальна поведінка?
Звіт він якийсь не зробив, начальник лаятиметься, тому легше вдавати, що хворіє, ніж йти та розбиратися з власними помилками.
Вдома зламався кран? Чоловік розгублено дивиться на мене. Я б ще змирилася, якби він просто сам не зміг його полагодити, але він взагалі не розумів, що треба робити.
Ідея викликати майстра йому на думку навіть не спала, а коли я йому підказала, він зніяковіло попросив мене зателефонувати, а то він не знає, що говорити.
Мені здається, якщо у двері дзвонять, коли я на роботі чи десь ще, чоловік каже, що дорослих немає вдома. Було б смішно, якби не було так сумно.
Життя показало, що чоловік завис на рівні підлітка років дванадцяти-тринадцяти, розвиватися та дорослішати до його планів не входило.
Потрібно займатися справами? Ні, він не знає, він не вміє, краще пограти у приставку чи сходити з друзями до торгового центру.
Я намагалася витягти його з цього стану, багато розмовляла, пояснювала, пропонувала допомогти, якщо в нього щось не виходить, але віддачі не було ніякої.
Він кліпав очима, кивав, а потім нічого не відбувалося. Мені, як і раніше, доводилося самій викручуватися з усіх ситуацій і терпіти інфантильність чоловіка.
Тоді я зрозуміла, що нам не по дорозі. Я хочу дитину, але бути фактично матір’ю-одиачкою, у якої під опікою ще одна доросла дитина, у мене в планах не було.
Чоловіку я про своє рішення сказала, про причини, які мене до цього спонукали, теж. Він просив, він торгувався, навіть шантажувати спробував, прямо як дитина, але я доросла, зі мною це не працює.
Ми розійшлися. Причому з документами довелося розбиратися мені, я шукала йому квартиру, бо сам чоловік погано розумів, як це все працює. Допомогла, не чужі ж люди.
Вже після розлучення та переїзду чоловік мені подзвонив із проханням.
– Ти можеш мамі не говорити, бо вона лаятиметься, – попросив він мене.
Тобто він не сказав своїй мамі про розлучення, бо боявся, що вона лаятиметься, і мене попросив цього не робити. Дуже доросла позиція.
У цей момент я зрозуміла, що точно все зробила правильно. Чоловік – хороша людина, але в мене немає бажання з ним нянькатися. Сподіваюся, він знайде собі пару по інтересах.
