Я тривожна людина. Будь-що, починаю хвилюватися за рідних та подруг. Але свої хвилювання намагаюся хоч трохи стримувати, щоб не бути куркою квочкою.
А мій чоловік, Ігор, мене вважає саме такою. Хоча до останнього часу я його лише просила писати, коли він дістанеться до роботи, до батьків чи ще кудись.
Завдяки цим повідомленням я розуміла, що з Ігорем нічого не трапилося по дорозі, і на душі ставало спокійніше. Невже я так багато просила? Адже я не надзвонювала йому щохвилини та не вимагала, щоб він звітував про кожен свій крок.
Проте чоловік вважав, що від моїх прохань віє спробами узяти його під свій повний контроль. І взагалі, я Отелло в спідниці, що душить своїми ревнощами. Через мене він не може зосередитися на роботі, розслабитися у гостях, у батьків та на зустрічах із друзями.
За чотири роки, що ми разом, я мільйон разів пояснювала, чому насправді прошу відписуватись мені. Контроль і ревнощі тут зовсім ні до чого!
Я просто хвилююся за Ігоря і хочу знати, що з ним усе гаразд. Він мені не чужий. А в нього мої пояснення викликали лише подив і сміх: “Ну що зі мною може статися? Тайфун знесе чи банда людожерів поласує моєю тушкою?”
І ніби ці слова вимовлялися жартівливим тоном, але я добре відчувала, що вони просякнуті невдоволенням. Втім, найчастіше чоловік погоджувався виконувати моє прохання, хай і зі скрипом: “Добре, напишу, мій маленький деспот!”
Заради справедливості скажу, що я і подруг прошу повідомляти, як вони дісталися додому після наших зустрічей. І в них чомусь ці прохання не викликають здивування та бурі обурення.
Та й чоловіка я тримаю у курсі своїх переміщень. Як тільки приходжу на роботу, до мами, подруги чи в магазин, одразу кидаю йому повідомлення. Вдома він потім сміється із цього приводу: “Ти б ще про похід до туалету прозвітувала!”
А нещодавно Ігор задумав мене добре провчити. Того дня він після роботи поїхав до батьків, проте про свої плани не попередив. Та й після приїзду до них нічого не сказав, не написав.
Приходжу додому. Дивлюся, Ігоря немає, але на сполох забила не відразу. До цього заспокоювала себе думками, що він застряг у пробках. По дорозі з роботи у нього таке буває, але він затримується щонайбільше на пів години. Я в цей час не дзвоню. Розумію, що відволікати людину за кермом не можна.
Але коли Ігор не з’явився вдома навіть за годину, я почала нервувати та все ж таки зателефонувала йому. Однак його телефон був вимкнений. Я вирішила ще трохи зачекати. Чи може, в затор потрапив, телефон за цей час сів, а чоловік і не помітив.
Минуло ще сорок хвилин, і я впала в паніку. Адже він жодного разу не затримувався без попередження. До того ж я здогадалася відкрити додаток та подивитися, що там із заторами на дорогах. Шлях від роботи чоловіка до нашого будинку виявився вільний!
Отже, справа в чомусь іншому, подумала я, і почала судомно перебирати версії, куди міг подітися мій Ігор. Не приховую, мій мозок підкидав страшні картини на кшталт пограбувань чи травм. Але я відклала на потім “штурм” поліцейских дільниць та лікарень. Спочатку вирішила поговорити з батьками та друзями чоловіка.
До дзвінків друзям справа так і не дійшла. Коли я набрала свекруху, вона сказала, що чоловік у них. А потім здивовано додала: “Хіба Ігор нічого не говорив?” Я відповіла, що ні, а заразом розповіла їй про вимкнений телефон. Свекруха ще більше здивувалася, а потім, зважаючи на все, провела з Ігорем бесіду.
Адже той трохи пізніше відписався, що в батьків і вже збирається додому. Після його повернення у нас спалахнув неабиякий скандал. З’ясувалося, що чоловік спеціально не повідомляв про плани та відключив телефон, щоб відучити мене від звички його контролювати:
– Мене дістав вже твій контроль! Я стільки років терпів, намагався м’яко відучити тебе від дебільних звичок. Але ти по-доброму не зрозуміла, тому довелося вчинити ось так!
Далі Ігор кричав, що мені варто було подумати про свої заскоки, а не дзвонити його мамі, тим самим виставляючи його цапом і недоумком. Я мало не згоріла від образи!
Повторюся, тотального контролю з мого боку не було. А Ігор нізащо вирішив мене провчити, повністю наплювавши на мої почуття. Ще й посмів висловитися щодо дзвінка його мамі, яка, між іншим, теж визнала його поведінку неправильною і жорстокою.
Потім до образи додалися злість та бажання помститися. Останні два тижні я демонструю чоловікові, що таке справжній тотальний контроль. Коли він не вдома, я шлю йому шквал повідомлень. Можу ще й подзвонити кілька разів поспіль. А якщо Ігор не відповідає, дзвоню на його робочий номер, а також його рідним та друзям. Коли він приходить додому, то насамперед обшукую його куртку та сумку. Його це сильно дратує.
– Напевно, мені варто пристебнути себе наручниками до батареї заради твого спокою! – уїдливо каже чоловік у розпалі чергової сварки. Ось цього мені точно не треба!
Я лише хочу, щоб Ігор навчився відрізняти тотальний контроль від, на мій погляд, цілком природного хвилювання за близьких людей. А якщо він нічого не зрозуміє, я відступлюсь. Припиняться дзвінки, благання, закиди, а заразом з дому зникнуть мої речі. Разом зі мною.
