– Ось тільки не кажіть, що ви на мене не чекали! Не треба робити таких облич! – цинічно промовила Лариса братові та невістці, яких вона розбудила своїм нічним вторгненням.
– Ти звідки, та ще й уночі? – здивовано округлив очі Кирило.
– Звідти! Сам усе знаєш, чого питаєш! – Злісно продовжувала сестра. – Ви всі, включаючи батьків Гени, вдаєте, що нічого не відбувається. Але я більше не можу!
Вона тримала за руку п’ятирічну доньку, що практично спала на ходу.
– Там торби в машині. Таксист сказав, що довго не чекатиме. Кириле, спустись і забери мої речі! – У наказному тоні заявила Лариса братові.
– А в чому, власне, річ? Ти що тут розкомандувалась, як удома? – невістка Ліля нарешті прийшла до тями після раптового вторгнення нахабної родички.
– Що відбувається, що відбувається? Пішла я від Геннадія – ось що відбувається! Досить, скільки можна вже з мене знущатися! – сердито відповіла їй Лариса.
– Вночі? З маленькою дитиною? Чоловік руки до тебе простягав? Виганяв проти ночі із донькою? Ось ніколи не повірю в це!
– Геннадій твій далеко не подарунок, це правда, але він не покидьок. Чому треба було так кардинально розв’язувати це питання?
– Подивися на свою дочку, вона ледве на ногах тримається. Дитині спати давно настав час, а ти її тягаєш по місту на таксі, – вимовляла їй Ліля.
– Ти в моє сімейне життя не лізь! І з донькою своєю я сама розберуся. Я їй матір рідна, і без тебе знаю, що для неї краще. А залишатися у квартирі зі своїм чоловіком, я більше не маю наміру.
– Ну і їхала б до свекрухи та свекра. Вони до тебе добре ставляться, наскільки я знаю. І онуку люблять. Чого ти приперлася до нас? – продовжувала висловлювати своє невдоволення невістка, поки Кирило ходив униз за сумками сестри.
– А я, може, хочу в рідного брата жити? А ти не вказуй, куди нам із донькою їхати, – зухвало говорила Лариса. – Кирюха мені брат, він мене в біді не кине, заступиться та захистить. А батьки Геннадія мені чужі, як би вони не ставилися до мене.
– У твого брата вже давно своя родина. І я теж маю право голосу, кому бути в нашому будинку, а кому ні! – Ліля вирішила не давати спуску зухвалій сестрі чоловіка.
– Ви вгамуєтеся? Чого кричати на весь будинок? – зі своєї кімнати вийшов заспаний син Лілі та Кирила Денис, якому днями виповнилося чотирнадцять. – О, тітко Ларисо, а ти чого тут? І Василину із собою привела? Тебе що, дядько Гена вигнав? – Пробасив Денис.
– Хто вигнав! Самі ми пішли. А ти не лізь у розмови дорослих, йди спи! – з досадою відповіла племіннику Лариса.
У квартиру повернувся Кирило, навантажений чисельними сумками та пакетами, з одягом та іншими речами сестри та маленької племінниці.
– Слухай, Ларисо, ти що, справді вирішила піти від Геннадія? Таке відчуття, що зібрала все, що у вас було у квартирі! Мультиварку навіщо забрала, а праску? А що тут? – зазираючи до чергової коробки, спитав Кирило.
– А це мені подарували! А Генка користуватиметься без мене. Та ще надумає продати, або подарувати якійсь подружці. Від нього тепер можна всього очікувати! Вражина така!
– Та куди ж ми все це подінемо? – здивувався Кирило. – У нас не заміська вілла, а звичайна трикімнатна квартира.
– Розуміти треба, перш ніж щось робити! Завтра помиритеся з Геннадієм, і знову все назад потягнеш. Тільки метушня одна! Ну, що ти за людина, Ларисо!
– Нічого я не потягну назад! Навпаки, хочу завтра вдень з’їздити, доки Геннадій буде на роботі, та ще дещо перевезти сюди.
– Не треба сюди нічого перевозити! В нас тут не склад! – обурилася Ліля.
– Як це не треба? А куди ж мені все подіти, якщо я тут житиму? – Здивувала своєю заявою Лариса. – Перевезу сюди, й користуватимуся своїми речами.
– Тут жити? Ти зібралася жити у нашій квартирі? А ти нічого не поплутала, люба? – обурилася Ліля. – Кирило, що відбувається? Ти чув, що сказала твоя сестра? Це щось за межею мого розуміння! – не могла заспокоїтись Ліля.
– Так, все! Лягаймо спати. Ніч надворі, а ви влаштували тут розбирання. Нині сусіди почнуть у стіну стукати. Завтра поговоримо!
– Ларисо, ви з Василиною лягаєте у вітальні на дивані. Постелиш собі сама. Білизна для гостей, ти пам’ятаєш, лежить у шафі, у нижній шухляді.
Кирило повів у спальню дружину, яка продовжувала обурюватися, мріючи, щоб все це нарешті скінчилося.
Ранок у їхній квартирі був невтішним. Денис пішов до школи, навіть не поснідавши. Лариса з донькою ще спали, створюючи незручність всім членам сім’ї. Подружжю доводилося в темряві через вітальню пробиратися на кухню, у ванну з туалетом, і назад у спальню.
Але не цей факт турбував господиню, яка не спала всю ніч.
– Кирило, що це за нахабство? Чого твоя сестра вирішила, що може тут жити? Ти поясни Ларисі популярно, щоб жодних сумнівів у неї не залишалося.
– У нас не готель, і не прохідний двір. Пішла від чоловіка – винаймай житло, чи йди до батьків. До чого тут наша сім’я, я не розумію?
Ліля намагалася говорити голосно, щоб до сплячої Лариси долітали її слова. Ось ще, з чого це вона повинна терпіти тут цю нахабну особу?
Ну, дати притулок на пару днів, зрозуміло, можна. З цим навіть сперечатися не треба. А ось так – нахабно вдертися посеред ночі, та заявляти, що тепер вони вдвох з донькою житимуть тут, та притягнуть більшу частину своїх речей у чужий будинок – це було за межею розуміння Лілі.
Подружжя пішли на роботу, так і не дочекавшись пробудження своїх гостей.
Цілий день Ліля була засмученою. Вона не могла спокійно працювати, все обмірковувала ситуацію, яка склалася у їхній родині.
Ділилася з колегою, розписуючи в фарбах те, що сталося сьогодні вночі. Та лише охала, та ахала, а потім просто запропонувала вигнати її, не церемонячись з нахабною особою.
– Я б такого у своєму будинку не стерпіла! – сказала вона Лілі.
Але Ліля розуміла, що їй не так просто це зробити. Кирило, поки не розбереться, в чому суть конфлікту його сестри з чоловіком, не наполягатиме на від’їзді Лариси назад додому.
Звичайно, надовго вона з донькою у них не залишаться, але нерви вона може неабияк потріпати, навіть за кілька днів.
А потім Ліля сама вирішила зателефонувати до Геннадія, щоб з’ясувати, що у них трапилося з дружиною. І чому та категорично заявляє їм, що жити із чоловіком більше не може.
– Ой, привіт, Ліль! Радий тебе чути. Моя з донькою у вас влаштувалася, чи що?
– Та в нас, уночі приїхали, всіх сполохали, – розповідала зятю Ліля. – Я досі не в собі, якщо чесно.
– От недолуга! Ну що от із нею робити, скажи? Характер шалений, темперамент ще крутіший, – ділився Геннадій. – Посеред ночі підірвалася, доньку з собою потягла, шалапутна.
– Що у вас сталося, поясни мені. Чому вона категорично заявляє, що з тобою жити більше не буде? Речі свої привезла до нас. Ти що, так сильно її образив?
– Я? Та ти що? Має суцільні претензії до мене. То одне їй потрібне, то інше, то третє. А де на все грошей набратись, якщо я один працюю? Не розуміє!
– Сама на роботу виходити не хоче, а запити, як у королеви. Закортіло їй, чи бачите, щоб я купив їм із донькою путівку на море. Якась подружка з дитиною їде, і вона теж зібралася з нею.
– Відповідаю – грошей поки що немає. Так вона мене до моєї колеги приревнувала. Дурницю якусь придумала. І тепер щовечора зустрічає мене з роботи скандалом.
– Каже, що я всі гроші витрачаю на коханку, а вони з донькою страждають від безгрошів’я, – поділився з Лілею Геннадій.
– Ну, тут ти мене здивував, Геннадію. Те, що твоя дружина ледащо з великими запитами – це всій рідні давно відомо. А ось те, що вона почала тобі подібні ультиматуми виставляти – це щось новеньке.
– Так, саме ультиматум! Ти просто в ціль потрапила. Лариса так і заявила мені вчора – поки путівку не сплатиш, додому не повернуся! – продовжував розповідати зять.
– Тепер мені все ясно. Гаразд, дякую, що просвітив. Ти сьогодні ввечері приїжджай, забереш своїх назад. Я Кирилу поясню, в чому річ, щоб він не нервував, і спокійно відпустив сестру додому.
– Добре, приїду.
Ліля поверталася додому зовсім з іншим настроєм. Вдома, як вона й чекала, був безлад. На кухні не прибрано, купа немитого посуду в раковині, а Лариса з донькою валяються на дивані. Маленька – дивиться мультики, а велика – стирчить у телефоні.
– Слухай, так справа не піде, – побачивши невістку, що повернулася додому, – сказала Лариса.
– Так, справді, так справа не піде! Чому такий бардак довкола? – невдоволено спитала Ліля. – У нас тут немає служниці, щоб за тобою прибирала.
– Та я не про це хотіла! Почекай ти! Починаєш знову… Нам із Василиною дуже не зручно тут, у вітальні. Ми у вас на очах весь час. Та й спимо ми довго, а ви встаєте спозаранку.
– Я тут подумала і вирішила – ви маєте нам із Василиною свою спальню віддати! А самі з Кирюхою тут, у вітальні спатимете, добре?
– А ще що вигадаєш, фантазерка? – дивлячись на Ларису з подивом, спитала Ліля.
– Ти що переломишся? Я Кирилу скажу, він же все одно віддасть нам із донькою спальню! А ти ще й прощення у мене проситимеш!
– А може, нам усім трьом зовсім звідси з’їхати? У готель, наприклад? Щоб не заважати вам із донькою? Як ти вважаєш? Щоб ви могли вільно користуватись нашою квартирою! – Ліля відчувала, що зараз вибухне від її нахабства.
– Що тут у вас знову відбувається? – поцікавився Кирило, який щойно повернувся додому.
– Та ось сестриця твоя виганяє нас із тобою з нашої подружньої спальні! Яке нахабство? Давно мене ніхто так не дивував!
– Кирюшо, ну сам посуди, нам із донькою там зручніше буде, – дивлячись на брата, сказала Лариса.
– Так, так! Давай продовжуй – чоловіка до трясучки довела своїми претензіями, тепер тут намагаєшся свої умови диктувати! Нічого не вийде, люба! Зі мною цей номер не пройде! – пригрозила Ліля.
– Що ти знаєш про мого чоловіка? – Заволала Лариса.
– Все знаю! Кілька годин тому тільки розмовляла з ним телефоном.
– Справді? – Здивувався чоловік. – І що сказав мій зять?
Ліля швидко пояснила чоловікові, чому сестра вирішила з’їхати від Геннадія.
– Та бреше він все! Завів собі подружку на боці, й всі гроші на неї витрачає. А ми з дочкою страждаємо у злиднях! – Сперечалася Лариса.
– І коли тільки ти подорослішаєш, га? Ну скільки можна нас усіх розбурхувати? Я думав, там справді щось серйозне сталося, – з досадою промовив Кирило.
У цей час пролунав дзвінок у двері. Приїхав Геннадій.
– Збирайся, додому поїдемо. Мітинг скасовується. Досить мене перед усіма родичами ганьбити, та й самій теж ганьбитися, – сказав він здивованій Ларисі. – У нас дочка росте. Який приклад ти їй подаєш, матусю!
– Не поїду я з тобою, ти мене не любиш, і доньку нашу не любиш. Тобі грошей для нас шкода, – почала плакати Лариса.
– Поїдеш! Тому що тут ти також не потрібна. У людей своїх турбот вистачає, щоб ще з твоїми примхами розбиратися, – суворо промовив Геннадій.
– Ні, не поїду! – верещала Лариса.
– Поїдеш. Збирай швидко усі речі. І не рюмсай, доньку, геть злякала! – Наполягав Геннадій.
– Я на море хочу, а ти…
– А на море ми всі разом поїдемо, як буде слушний момент, – спробував заспокоїти дружину Геннадій. – Потерпи трохи.
Стурбовані родичі покинули квартиру, а родина зітхнула з полегшенням. З такою ріднею, і ворогів не треба! Ви не знаходите?