– Господине, солі не дасте? А то я забув купити, – на порозі стояв усміхнений чоловік. Олена мовчки пішла на кухню і відсипала йому солі в баночку. Повернулася, а він поряд стоїть.
– А нічого у вас. Затишно – подивився він на всі боки.
– Я вас запрошувала в будинок? Ні! Візьміть сіль і йдіть звідси.
Він похитав головою:
– Яка ж ви не привітна. Ми ж начебто, сусіди.
Олена пройшла повз нього і відчинила ширше двері:
– Ідіть звідси. Набридли!
Цей двоквартирний будинок раніше був власністю діда Олени. А як його не стало, раптом з’явилася його позашлюбна дочка. Нахабною виявилася дівкою.
І докази привезла й вибила собі через суд дві кімнати. Добре б жити там стала, так вона їх продала невідомому мужику. Кімнати відгородили, зробили окремий вхід. Через ці тривоги, бабуся теж не затрималася на цьому світі.
Усе це сталося, коли Олені було вже п’ятнадцять. Отже, все це відбувалося на її очах. З того часу до сусіда вона відчувала ненависть.
Хоч і не він був першопричиною всіх їхніх бід, але нічого вдіяти з собою не могла. Мати після відходу батьків одразу заміж вискочила за якогось кренделя з квартирою, – туди вхід для Олени був зачинений.
А все тому, що у Олени з дитинства були проблеми. Величезна родима пляма прикрашала праву сторону її обличчя. Яких тільки прізвиськ вона не мала в дитинстві. Ряба, – не саме образливе…
– Вона всіх сусідів розлякає своєю фізіономією – якось підслухала Олена і з тих пір з матір’ю бачилася, тільки коли та приїжджала до неї.
Людей вона не боялася, просто вкотре не показувалася їм на очі. А коли в неї округлився живіт і народився син, – усі були шоковані. Хто?
І ніхто не знав, як вона благала свого однокласника Пашку, щоб він зробив їй дитину. Він тоді насилу погодився тільки за енну суму. І ніхто про це не дізнався. Пашці було не з руки хвалитися, а для Олени важливим був син.
А коли Іванкові було п’ять років, не стало сусіда. Натомість з’явився новий. Чи то племінник, чи ще хтось. Став облаштовувати свою половину. Прибудову поставив, воду провів, газ. Олена крізь зуби терпіла все це.
То свердлить, то прибиває. Та ще й Ваня внадився туди бігати. Сяде осторонь і гвоздик у дощечку б’є. Олена розуміла, що йому не вистачало батька, але й цієї дружби не заохочувала.
Намагалася із сусідом про це поговорити, але, як його Ваня називав, дядько Олег їй просто сказав:
– Нехай до чоловічої роботи звикає. Мені батько на три роки молоток невеликий подарував. І не турбуйтеся, я за ним наглядаю. У мене в самого брати вважай на руках виросли, тож я звичний.
Олена намагалася Ваню не пускати, але той ображався, як дорослий. Заб’ється в куток і мовчить. Зітхне Олена, та й відпустить. У того одразу очі світилися і він кричав:
– Дядю Олег, я йду допомагати!
Ще Олену дратувало, що сусід часто приходив до неї щось позичати, – сіль, сірники, цукор. Щоправда, потім повертав, але вже упаковками.
Олена спочатку не брала, а потім плюнула. Все одно він на ґанку все лишав. Ну якщо людині грошей подіти нікуди, їй у господарстві знадобиться.
А одного разу вона мимоволі почула розмову між сином та Олегом. Ваня спитав:
– Ось у мене мама гарна, а тата немає. А мені так хочеться. Адже мамі все не розповіси.
Олена зачаїла подих в очікуванні відповіді сусіда.
– Так, Ваню, мама у тебе красуня. Але вона в тебе, надто незалежна і нікого до себе не підпускає.
Ваня задумливо сказав:
– А я Петру Сидоренку у вухо дав. Він сказав, що у мами пляма на обличчі, як у чаклунки.
Олег засміявся:
– І справді чаклунка. Я хотів цю спадщину продати, але, як твою маму побачив, вирішив, що звідси ні ногою.
Олена не стала слухати далі і крикнула:
– Ваню, вечеряти!
– А можна, дядько Олег, з нами повечеряє?- підбіг він до матері.
Ваня за столом заснув і Олег дбайливо відніс його в ліжко. Олена накрила його ковдрою. А потім запитала у Олега:
– Чаю, чи додому підете?
Він повернувся до неї:
– І чаю і це – і поцілував.
У Олени запаморочилася голова, але вона взяла себе в руки.
– Ви що собі дозволяєте? –
Олег усміхнувся:
– Ти, як їжачок колючий, а якщо голки прибрати?
Олена посміхнулася:
– А це не бентежить – і вказала на своє обличчя.
– А я його не помічаю. Мені в тобі подобається твоя впертість, твоя ніжність. А це? Зараз, якщо тебе це бентежить, прибирається просто.
– Ти розумієш, як воно мені заважає все життя? Я і працюю дистанційно, щоб ніхто не розглядав мене і не дай Бог шкодував.
Він притиснув її до себе:
– Добре, якщо це буде найневиннішою проблемою в нашому житті.
– У нашому?- Подивилася вона на нього.
– Так, – сказав він твердо. – І мені здається, що нам час об’єднати наші будинки. Завтра ж і почну.
А Олена нарешті зітхнула з полегшенням, нарешті з нею поряд справжній чоловік. Навіть пляма її більше не бентежить. Бо річ же не в красі обличчя, а в глибині душі…
Ось така життєва історія до вашого прочитання! Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
